Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

повстання видав манастирям універсали, якими підтверджував за ними не тільки права володіння земельними маєтками, але й права на працю селян, які проживали в тих маєтностях. Як ми далі побачимо, ці універсали, надані манастирям, відіграли важну ролю в еволюції кріпацьких відносин на Гетьманщині. Це протегування манастирів мало свою рацію в очах тодішнього українського громадянства: ченці не тільки тримали в своїх руках діло освіти й культури, вони ще й молилися за козацьке військо й за українську козацьку державу, а це в часи тодішньої глибокої віри було дуже важною суспільною функцією, зрозумілою для всіх. Тому то кожен гетьманський універсал якомусь манастиреві містить у собі, як мотив надання певних матеріяльних дібр те, що ченці цього манастиря «моляться за нас, за військо».

Українське православне духовенство було задоволене з того законного забезпечення прав своєї церкви з боку польської держави, яке було досягнуте за короля Володислава. Через те воно досить льояльно ставилося до Польщі й дуже не хотіло московського протекторату над Україною. Горде своїм, так тяжко обороненим супроти латинського натиску православієм і своєю культурною вищістю проти московського духовенства, воно боялося втручання московського патріярха в справи української церкви. Київський митрополит за Богдана Хмельницького Сильвестер Косів був явним польонофілом. Так само й його наступник Діонісій Балабан. Дальший митрополит Йосиф Тукальський був приятелем гетьмана Дорошенка й гарячим поборником самостійности України. По його смерті митрополичий престол довший час був ніким не обсаджений. Московський уряд дуже хотів придбати вплив на українську православну церкву, але це йому вдалося осягнути, як ми бачили, тільки в 1686 р. за гетьмана Самойловича.

Головна маса населення України складалася з селян (посполитих). У момент початку козацького повстання вони перебували в стані кріпацтва й працювали на своїх панів, більших і середніх земельних власників. З свого кріпацтва селянська маса на Україні була в високій мірі незадоволена, не вважаючи на те, що кріпацькі відносини на Наддніпрянщині були значно мягші, ніж у корінній Польщі, і навіть на західньо-українських землях. Тут не така тяжка була панщина, тут був більший простір, а сусідство з вільним степом відкривало для сміливіших людей змогу втікати на Запорожжя. Тут населення звикло до розмірно більшої свободи, й тому його дуже дратували часом навіть дрібні прояви кріпацької залежности. Особливо велике озлоблення було проти дрібних панських службовців, проти управителів маєтків, проти економів, проти арендаторів, а найбільше проти посередників, у ролі яких найчастіше виступали жиди. Своїми дрібними причіпками, визиском, утисками вони найбільше докучили селянській масі й стягли на себе найстрашніші прояви народньої помсти. Як знаємо, селянство однодушно піддержало козацьке повстання, вірячи, що перемога козаків увільнить і його від кріпацької неволі, й що раз прогнані з краю пани вже більше туди не повернуться. Надії селянства далеко не сповнилися. Спочатку козаки, заключаючи з поляками договори під Зборовом, під Білою Церквою, що називається, головою видавали своїх союзників-селян: вони мали на увазі лише свої станові козацькі інтереси, добували для себе територіяльну автономію, а селян полишали під владою їх колишніх панів. Пізніше, коли Богдан Хмельницький порвав із Польщею й почав творити цілком незалежну українську державу, небезпека повороту під владу польських панів була усунута. Селяни залишилися вільними хліборобами на своїй землі «підданими Війська Запорозького», як тоді говорилося, себто підданими української козацької держави.

Вони були обложені податком на користь цієї держави й підлягали тепер загальній військовій адміністрації. При постійних війнах багатьом був відкритий шлях до вступу в число козаків: хто мав охоту до воєнного життя й хто був настільки заможний, щоб узброїтися й жити власним коштом, той легко міг записатися в козаки. Селяни відріжнялися від козаків не так обсягом своїх прав, скільки характером своїх обовязків щодо держави: козаки мусіли боронити державу зброєю, а на селян лягала служба фінансова, вони мусіли частиною вносити до військового скарбу податки грішми, частиною відбувати ріжні натуральні повинності своєю працею. Ні козацька, ні селянська верства не були спершу строго замкнені: хто хотів, мав змогу записатися в козаки, це залежало від його достатків і охоти. Військова служба була тяжка й вимагала більших засобів; тому то зубожілий козак, господарство якого було зруйноване частими походами, переходив частенько в ряди селян, щоб провадити спокійніше життя, а з другого боку заможний селянин вписувався в козаки. Одначе з часом гетьманська влада почала забороняти такі переходи, і вже при кінці XVII віку козацька верства зробилася доволі замкнутою, вступ до неї був дуже утруднений для селян.

У становищі селянської маси почали виявлятися великі зміни, для неї на гірше, вже в перших роках Хмельниччини. Вже вище було згадано, що Хмельницький видавав манастирям універсали, котрими ґарантував їм не тільки право на землю, але й на працю тих селян, що жили по манастирських селах. Ці селяни не сміли записуватися в козаки навіть при загальній мобілізації. Розуміється, від тих обовязків, які несли селяни на користь манастиря, було далеко до колишньої панщини за польських часів, але це було свого роду прецедентом. Дуже вчасно й козацька старшина почала діставати гетьманські універсали не тільки на порожні незаселені землі, але й на залюднені села; це означало, що мешканці тих сел повинні були відтепер відбувати на користь своїх нових панів певні повинності й робилися таким способом їм «підданими». Трохи згодом в універсалах ми вже просто зустрічаємо вказівки на те, що мешканці такого от села, яке надається певному державцеві, мають виконувати на його користь «звичайні» повинності. З другого боку, власники порожніх земель, дбаючи про їх заселення, закликали до себе вільних селян, давали їм змогу впорядкувати своє господарство, давали їм робочий інвентар, але за те обертали в своїх «підданих» і накладали на них певні повинності, які називалися характеристичним словом «послушенство». Це послушенство виявлялося звичайно в формі допомоги державцеві маєтности при надзвичайних роботах, наприклад при гаченні греблі, або в часі косовиці, жнив, заготівлі на зиму палива. Згодом, коли господарство по маєтностях поширювалося й державці починали засівати не тільки для своєї власної потреби, але й на продаж, вони почали вимагати від селян сталої роботи протягом точно означеного часу, і так помалу завелася знову «панщина», яка одначе довго не переходила 1-2 днів на тиждень. Ще в 1701 році гетьман Мазепа видав універсал, у якому заборонив вимагати панщини більш, як два дні на тиждень.

На території Гетьманщини майже до кінця XVII в. було багато зовсім порожніх земель, і такі землі роздавала гетьманська влада державцям дуже охоче, бо кожен, хто дістав якийсь порожній шматок землі, дбав насамперед про те,