Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

тим його й покинув - бодай лучче по­кинув свою голову!.. Прощай!

- Що ж ти тепер думаєш із собою чинити? - спитав Шрам.

- А що ж? Уже ж пак не те, що ти. Живий живе гадає... Оце по­їдемо до превражого сина Гвинтовки та вкрадемо ще раз Череванівну. Мабуть, їй на віку написано моїх рук не ми­ну­ти. Махнем аж у Чорну Гору та й заживемо там, п'ючи та гу­ляючи. Прощайте, црощайте!

І, вклонившись низько Шрамові з сином, повернув коня і полинув із побратимом до Гвинтовчиного хутора.

- Аж ось наздоганяє його Петро Шраменко. - Чого ще оцей ба­бський реп'ях од мене хоче? - каже, зупинившись, Ки­рило Тур.

- Кирило! - каже Шраменко. - У тебе душа щира, коза­ць­ка...

- А вже ж не жидівська, - каже запорожець.

- Ми їдемо з панотцем на смерть у Паволоч.

- Боже вам поможи: діло не ледаче!

- Передай од мене два слова Череванівні, передай так, як з того світу!

- Добре, - каже Кирило Турі - передам.

А чорногорцю потиху шепче:

- Знаю наперед: яку-небудь любосну нісенітницю.

- Скажи їй, що й на тім світі її не забуду! - каже Петро.

- Добре, скажу.

- Ну, прощайте ж, братці, навіки!

- Прощай, брате, - каже запорожець, - та не забувай і нас на тім світі.

Роз'їхались. Тоді Кирило Тур засміявсь да й каже:

- Як-то ми тим світом завчасу порядкуємо! А там, може, чо­р­тяки так припечуть, що й усі любощі к нечистому з го­лови вилетять!

XVIII

Тепер би то отеє треба нам їхати слідом за Шрамом і йо­го сином, і все, що з ними діялось, по ряду оповідати; ті­лько ж, якби почав я виставляти в картинах да в речах, як той Тетеря обліг Паволоч, як хотів достати і вистинати усе місто за турбацію супротив гетьманської зверхності і як старий Шрам головою своєю одкупив полковий свій город, то б не скоро ще скінчив своє оповіданнє. Нехай же оста­неться та іс­то­рія до іншого часу, а тепер скажемо коротко, що Шрам па­во­лоцький, жалуючи згуби паволо­чан, сам уда­всь до Тете­рі і прийняв усю вину на одного се­бе. І Тетеря, окаянний, не усу­м­нивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осу­дити й, осудивши, повелів йому серед обозу військового го­лову одтяти. Так, зогнавши з світу свого во­ро­га, удовольнивсь, дав Паволочі впокій і одійшов із вій­сь­ком до свого сто­ле­ч­но­го міста.

Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Сімеоні, одтя­то го­лову й Сомкові з Васютою у городі Борзні, на Гончарі­вці. Брю­ховецький доказав таки свого, хоть після й прий­няв слу­ш­ну кару од гетьмана Дорошенка:[62] пропав під ки­ями со­ба­чою смертю.

Так-то той щирий козарлюга і піп, Іван Шрам паволо­ць­кий, і славний лицар Сомко переяславський, не вради­вши ні­чого супротив лихої української долі, полягли од без­за­ко­н­ного меча шановними головами. Хоть же вони і поля­гли го­ло­вами­, хоть і вмерли лютою смертю, да не вме­рла, не по­ля­гла їх слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж лі­то­писами, поміж усіма розумними го­ловами.

***

Тут би мені й скінчити свою історію про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; да хочеться ще озирнутись на тих, що після тої біди остались живі на світі.

Одправивши по панотцеві похорони, поплакавши да по­жу­ри­вшись, Петро недовго загаявсь у Паволочі. Думав був піти на Запорожжє і розпродав усе своє добро, да якось і звернув ми­слі на Київ. Опинивсь козак коло Хмарища. Звонтпив, од­нак, да й дуже, ізблизившись до хутора. Воро­та були не при­чи­нені: не стеріг їх Василь Невольник. «Ма­буть, ніхто не вер­нувсь у Хмарище!» - подумав Петро; се­р­це зани­ло. Іде до ха­ти. Квітки коло хати позасихали і по­за­ро­стали бур'яном. Як ось чує - наче хто співає стиха. «Боже мій! Чий же се голос?»

Біжить у хату, одчинив двері, аж так! І Леся й Черевани­ха оби­дві в пекарні.

- Боже мій милий! - крикнула Череваниха, сплеснувши ру­­ка­ми­.

А Петро, як ускочив у хату, то й став у порога, як уко­па­ний. А Леся як сиділа на ослоні коло стола, то так і оста­лась, і з мі­сця не зворухнеться. Да вже Череваниха поча­ла Пе­тра об­ні­мати; тілько вже тепер пригортала до себе з щирим се­р­цем, як рідного сина. Петро тепер уже сміло під­ступив до Ле­сі, обняв і поціловав її, як брат сестру; а вона аж слізоньками вмилась. Довгенько з радо­щів не змогли до се­бе прийти; пла­кали, сміялись, розпи­товали і одне од­но­му перебивали.

Як ось у двері сунеться Черевань. Насилу переступив че­рез поріг од радості; тілько «бгатику!» - да й кинувсь до Пе­тра, розставивши руки; обіймає, цілує і хоче сказати щось, і все тілько «бгатику!» - да й замовкне.

Як же вже трохи вгамовались, тоді Череваниха посадила Пе­тра на лавці і сама сіла коло його (а Леся з другого боку, і обидві держались йому за руки) да й каже:

- Ну, тепер же розкажи усе по ряду, Петрусю, щоб ми зна­ли, як отсе тебе бог спас од смерті. Нам сказано, що ти вже пе­в­но оддав з панотцем богові душу.

А Черевань мостивсь, мостивсь, як би ближче було слу­ха­ти; сідав і коло жінки, і коло дочки, так усе далеко і тре­ба го­ло­ву набік нагинати, щоб на Петра дивитись; далі взяв да й сів напротив його долі, підобгавши під себе ноги.

- Ну, - каже, - бгате, тепер розказуй, а ми слухаємо.

От і почав Петро усе оповідати, як було в Паволочі. Не раз при­ймались усі плакати. Як же дійшло до прощання з па­но­т­цем, то Черевань так і зарюмав та одною рукою сльо­зи вти­рає, а другою Петра придержує, щоб не казав да­льш, поки пе­реплаче. А про Череваниху да про Лесю що вже й казати! Усі злились у одно серце і в одну душу; і тя­жко було всім, і якось радісно.

- Розкажіть же, - каже Петро, - і ви тепер, як ви викрути­лись од запорожця да добрались до Хмарища?

- Ні, - каже Череваниха, - хіба він викрутив нас із біди, а не ми викрутились од його. Братик мій узяв нас був добре в свої руки. Того ж дня ввечері, як була та безталанна рада, і почав зараз сватати Лесю за ледащицю Вуяхевича. Як ось смерком їде Кирило Тур, а за ним десятеро запорожців у двір. Показав братові якийсь перстень: «Оддавай, каже, ме­ні Череваня з усім