Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

його кодлом». - «Нащо? Куди?» - «Звелів ге­ть­ман забрати да везти просто до Гадяча. Мабуть, Чере­ва­ні­в­ні на роду написано бути гетьманшею».

- Так-так, бгатику! - каже Черевань. - Я вже думав, що спра­­в­ді доведеться зробитись собачим родичем.

- Стали просити, - знов веде річ Череваниха, - стали про­си­­ти Кирила Тура, щоб не губив невинної душі - куди! І не ди­ви­ться. Запрягли коні в ридван; посадили Василя Нево­ль­ни­ка за погонича і помчали нас із двору. Ми плачемо. А Кирило Тур тоді: «Не плачте, курячі голови! Вам треба ра­дуватись, а не плакати: не в Гадяч я одвезу вас, а в Хмари­ще». Ми давай дяковати, а він: «Що мені з такої дя­ки? Тоді мені подякуєте, як на рушнику з вашою кралею стану». Ми знов так і похо­ло­ли: із одного лиха да в друге? І таки спра­вді думали, що в його ся думка в серці. Да вже як привезли нас у Хмарище, то­ді вразький запорожець сміє­ться та й ка­же: «А ви справді ду­ма­ли, що я такий дурень, як яке Шра­ме­ня! Не­хай вам цур, вра­жим бабам! Од вас усе лихо стає на землі! Лучче з вами зо­всім не знатись! Нехай лишень зва­рять нам вечеряти: нам іще далека дорога».

- Куди ж се їм була далека дорога? - спитав Петро.

- У Чорну Гору, бгатику, - каже Черевань. - Додержав та­ки Ки­рило Тур свого слова, що все хваливсь тою Чорною Го­рою. Я про все розпитав, бенкетуючи з ними за вечерею. По­пи­лись вразькі запорожці так, що й повивертались у сад­ку на тра­ві. Думав, що ще й завтра будуть у мене пох­ме­ля­тись; ус­та­ну вранці, аж їх і слід простиг: такий народ! Так роз­ка­зу­вав Кирило Тур за вечерею: «Я, - каже, - з са­мого першу хотів направити братчиків на добру дорогу, щоб Со­мка з гетьман­ства не спихали, так що ж, ко­ли Іва­н­цеві сам чорт помагає? Уже якими я шляхами до сі­чової гро­мади не заходив! Так ні, та й годі! От, - каже, - ба­чучи, що вже тут чортяка заварив со­бі кашу, що вже Со­мкові і в сто голів помоги не видумаєш, мах­нув рукою, та, щоб не бачити того лиха і не чути про йо­го, і хотів ото з'їхати з України. Так от же, - каже, - нечистий підсунув під ніс вашу кралю. Тепер уже співайте, - каже, - Со­м­кові ві­чную па­м'ять: не сьогодні, так завтра поляже його золот­а го­ло­ва...» Так чи піймеш ти, бга­тику, віри? Як роз­ка­зу­вав про Сомка, то наче і всміхається вразький запорожець, а сльоза в ложку тілько - кап!

- Так отеє він, - каже Петро, - і сестру, й матір покинув для тої Чорної Гори?

- Ми, бгате, в його питали: «Як же ти зоставив свою матір од­ну з дочкою при старості?» - «Що, - каже, - козакові ма­тір? На­ша мати - війна з бусурманами, наша сестра - гостра ша­б­лю­ка! Зоставив я їм грошей, буде з їх, поки жи­ві; а за­по­­ро­ж­ця господь сотворив не для запічка!» - Отакий химе­р­ник!

Так, розпитуючись да розмовляючи, і не зчулись, як на­стала обідня година. Коли ж саме перед обідом шасть у ха­ту Василь Невольник і веде за собою слідом божого чо­ло­ві­ка­. Ходив старий на торг у Київ да, попавши там десь ді­ду­ся, за­раз і загарбав його до Череваня: дуже кохавсь Че­ре­вань у йо­го співах. Як же то зрадів Василь Невольник, по­бачивши Шра­менка! То з того, то з другого боку зайде, роз­ставить руки, здвигне плечима і, бачся, сам собі не йме ві­ри. І божий чоловік зрадів: аж усміхавсь, облапуючи кру­гом Петра.

Ще веселіш почали тоді гомоніти. Леся щебетала, як ла­стівочка­. Після обіда божий чоловік іграв і співав усяких по­­ва­ж­них пісень. А як одходив із Хмарища, Петро положив йому гаман грошей за пазуху на викуп невольника з не­во­лі, за па­нотцеву душу.

- Смутно мені, - каже божому чоловікові, - що в світі ле­да­що панує, а добре за працю й за горе не має жодної на­гради!

- Не кажи так, синку, - дав одвіт божий чоловік, - усякому єсть своя кара і награда од бога.

- Як же? - каже Петро. - Іванець ось вознесен, а Сомко з мо­­їм панотцем гіркую випили.

А божий чоловік:

- Іванця бог гріхом уже покарав; а праведному чолові­кові якої треба в світі награди? Гетьманство, бага­тство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за таки­ми ця­цьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншо­го блага ба­жає... Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в ме­не душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость гос­под­ня? Мала милость, що моя душа сміє і змо­же таке, що ін­шому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою! Химе­ра! Слави треба ми­ро­ві, а не тому, хто славен. Мир нехай на­вчається добру, слу­ха­ючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному сла­ва у бога!

Так проглаголавши, замовк старий, похилив голову, і за­га­да­всь. І всі задумались од його речі. Далі поклонивсь бо­жий чо­ловік на всі сторони і пішов з хати, почепивши че­рез пле­че бандуру.

А Петро і оставсь у Череваня, як у своїй сем'ї. Черевань йо­­му став тепер за батька, а Череваниха за матір. Стали жи­­ти вку­пі люб'язно да приязно.

Ну, сього вже хоть і не казати, що, зождавши півроку, чи що, почали думати й про весіллє. Іще не гаразд і весна роз­гулялась, іще й вишеньки в саду в Лесі не одцвілись, а вже Пе­тро із Лесею і в парі.

Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке то во­но страшне усякому здавалось! А от же, як не божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як от інколи схопиться заверюха - гро­мом гримить, вітром бурхає, світу божого не видно; по­ла­­мле старе дерево, повиворочує з коріннєм дуби й бе­ре­зи: а чому указав господь рости й цвісти, те й останеться, і красується і весело да пишно, мов ізроду й ху­ртовини не ба­чило.

Notes

1

- шлях на захід від Києва, через с. Білогородка.

2

- де­ржавський - дідичевський (прим. авт.)

3

- ушули - стовпи в брамі (прим. авт.)

4

- Керман - Акерман, турецьке місто-фортеця у гирлі Дніпра.­­

5

- Київська братська школа