Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

й други, й приятелі, були й полки, й гармати, да не благословив мене бог властвовати; други мої і іскреннії мої оддалече мене ста­ша і чуждахуся імене моєго; тай чого ж мені тепер су­против своєї долі пручатись?

- Старий Шрам не так думає, - каже Кирило Тур.

- Думав і я гордо да несито, поки смерть не заглянула мені в вічі.

- Ну, дармо, - каже запорожець. - Нехай воно буде собі як хо­тя; тілько все ж таки у тебе в голові зосталось, думаю, до­­во­лі мозку, хоч і заглянула смерть у вічі. Нічого тобі ждать обу­ха в сих різницях, коли тобі одчинено настіж двері. На лиш, надінь відлогу та ще оцей персник про запас візьми, то пройдеш скрізь огонь і воду.

- А кайдани? - спитав Сомко.

- Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що ті­ль­ко притулю, дак ік нечистому й порозпадаються. Ке лиш сю­ди ноги.

- Підожди, брате, - каже Сомко, - скажи перше, а ти ж як зві­дси вийдеш?

- Що тобі до мене? Іди лишень ти, а я найду собі дорогу...

- Е, ні, мій голубе! Сього не буде. Нехай той гине, на кого го­­сподь показав перстом своїм! Чужою смертю я волі ку­повати не хочу.

- Смертю! - засміявшись, каже Кирило Тур. - Казнає-що го­­р­о­дить! Мабуть, тут од вологості в голові тобі заверну­лось. Може, думаєш, я тут довго сидітиму? Найшов дурня! Ще до схід сонця опинюсь на волі...

- Як же ти вирвешся звідси?

- Як? Так як бог дасть... Мені вже про те знати. Хіба не чу­вав ти про наших характерників, що намалює углем на стіні човен, сяде та й попливе, неначе по Лиману? А Кири­ло Тур хі­ба вже дурніший од усіх, щоб і собі чого такого не виду­мав?

- Дивно мені, - каже Сомко, - як у тебе достає охоти жа­р­товати, одважившись на смерть!

- Ех, пане мій милий! - одвітує Кирило Тур. - Хіба ж уся жи­знь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана! Тим-то й ки­даєш її за нізащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мі­нь­ка на одежу.

- Ні, мій голубе сизий, сього не буде!

- Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зо­ста­нусь? А що б же ти сього не діждав! Я тілько й радувавсь, що от же, - кажу, - старий буркун побачить, що й наш брат, запо­ро­же­ць­, не зовсім ледащо; а ти в мене й послідню ра­дість одні­ма­єш!

- Невже оце, щоб тілько оправдати Запорожжє перед Шра­­мом? - питає Сомко.

- А то ж якого мені ще біса? - каже Кирило Тур. - Ти ще по­­ду­маєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка - він тепер більш по­трібен... Казнає-що! Так робить тілько, хто й того не роз­шолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби при­й­шлось по­ло­жити голову за дітей абощо, так се було б свя­те діло, бо ска­зано: який батько дітей не жалує? А то під­став під обух го­лову за химеру! Ні, мій добродію, в нас на Вкра­їні таких бо­жевільних не дуже густо! А я ж хіба ви­родок?

- Ох, голово ти моя мила! - каже Сомко. - Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду постра­да­ти, що правда не в одного мене живе в серці і не загине во­­на на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім сві­­ті!

Запорожець насупивсь:

- Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці?

- Я вже сказав, - одвітує Сомко, - що чужою смертю не ку­плю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нару­шить.

- Так? - питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі.

- Так! - одвітує твердо Сомко, дивлячись на його.

- Будь же проклята оця година! - каже тоді запорожець, - Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні ща­стя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коні спо­­тикаються в воротях! А як кому бог пошле чесную сме­рть, не­хай душа вертається до мертвого тіла! Прокля­та, про­кля­та, проклята однині і довіку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі!

Обнялись і обидва заплакали.

Вийшов Кирило Тур із сирої глибки, скинув із себе відло­гу і швиргонув сторожам.

- Нате, - каже, - вам, іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а Кирило Тур приходив одвідати пра­ве­д­ну душу!

Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною замість горба.

- Візьми, - каже, - собако, щоб не спати на соломі, сте­ре­жу­­чи неповинну душу!

І пішов із замка. Усі по персню його пропускали. Неза­ба­ром знайшов свого побратима. Той дожидавсь його з кінь­ми під ветхою дзвіницею. Побратим не знав, що було на ду­мці в Кирила Тура, як оставляв він тут його з кіньми; бо Кирило Тур сказав тілько:

- Прийде до тебе чоловік і скаже: «Шукай вітру в полі!» - так саджай його на мого коня і проведи до Бугаєвого Дуба, а я вже знатиму, де з тобою злучитись.

Смутно було тепер Кирилові Туру сідати на коня, що для Сомка наготовив, ще смутніш їхати до Шрама да роз­ка­зо­вати, що вже Сомко між козацтво не вернеться.

А Шрам, бідаха, жде не дождеться його під Бугаєвим Дубом на Бабичівці. Загледівши оддалеки двох козаків, аж не всто­яв на місці - скочив на коня і підбіг назустріч. Як же побачив, що Сомка немає, то й голову повісив. І питав би, і питати бо­ї­ть­ся, да вже насилу зміг промовити:

- А де ж Сомко?

- А ти справді пойняв мені віри? - каже Кирило Тур. - Отак мороч людей, то будеш запорожцем!

- Кирило! - каже Шрам. - Годі юродствовати, бо й голос те­­бе не слухає. Коли не вдалось, то хоть скажи чому?

- А от чому, - каже запорожець. - Сомко, коли хочеш зна­ти, такий же дурень, як і ми з тобою. «Чужою смертю волі ку­по­ва­ти не хочу!» Уже я йому й отчизну, уже я йому пра­вду під ніс тикав, а він своє та й своє. Сказано - дурному хоч кіл на го­лові теши! З