Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

Сонце сипнуло йому в очі яскравим промінням. Зупинився на хвильку, ніби для того, щоб призвичаїтися і до сонця, і до свіжого повітря. Почув, як на балконі рипнули двері, — певно, вийшла Люба, проте голови не підвів. За звичкою розгладив вусики (вони в нього й досі контрастували з чорним чубом, правда, були вже не білі, як перший рік, коли завів, а русі), перевірив, чи застебнуті ґудзики на піджаку, й глянув на дорогу. Біля хвіртки вже пригальмовував зелений «уазик».

Слідчий Мамітько, як завжди, мав вигляд бадьорого, вдоволеного собою й усіма чоловіка, широке, добродушне обличчя аж пашіло здоров'ям. Руку потиснув так, що Турчин, котрий теж не скаржився на здоров'я, ледь стримався, щоб не скривитися від болю.

— Ну й катавасія, га? — гув басом майор. — Справа, певно, не варта виїденого яйця, а все ж справа. І вже маленький мінусок у профілактичній роботі.

— Не кажи гоп…

— Перескочимо!

На перший погляд, усе, як і говорила Люба, було за те, що в ларку походили п'янюги. Замка на дверях зірвали ломиком (од нього зосталися вм'ятини), взяли п'ять пляшок горілки, три банки консервів, кілька пачок цигарок та ще трохи цукерок. Продавщиця, літня жінка, розповідала:

— Приходжу на роботу, а двері навстіж, і от вони, — кивнула на трьох жінок і чоловіка, що віддалік прислухалися до їхньої розмови, — стоять: «Ми думали, — кажуть, — ви кудись відлучилися, то ждемо». А в мене серце йокнуло, як побачила розчинені двері. Нічого їм не можу відповісти. Заглянула всередину — ніби все на місці. Однак попросила, щоб подзвонили в міліцію. Поки ви їхали, я краще роздивилася і побачила, що таки вкрали…

— А гроші були?

— Ні. Я завжди забираю. Коли зоставляю, то якісь там копійки. Цього разу в коробці теж було трохи дрібноти… Я вже перерахувала: карбованець сорок сім копійок. Думаю, нічого з того не взяли.

— Де стояла коробочка?

— Та осьдечки, де й стоїть, — на цьому стільчику.

Недбало збитий із недоструганих дощок стільчик був на видноті. Злодії, безперечно, бачили коробочку. Чому ж її не зачепили? Були п'яні? Поспішали? Чи, крім горілки та закуски, їх нічого не цікавило? У кутку ларка зіп'ялися один на одному два ящики з порожніми пляшками з-під вина й горілки.

— Ви що, приймаєте склотару? — сердито звів брови Мамітько.

— Як вам сказати… — Зам'ялася жінка. — Трапляється.

— А трапляється, що ви, попри все, ще й продаєте спиртне на розлив?

Продавщиця кліпнула товстими повіками й опустила голову.

— Ну, ви даєте! — обурювався Мамітько. — Ніби не для вас закони пишуться.

Тим часом людей прибувало, воші підступили до ларка зовсім близько. Мамітько, відвівши продавщицю вбік, спитав її, хто серед них «перебирає часто міру». Таких тут не було, але на кутку жило аж троє. Обдивилися ларьок з усіх боків, місце, звідкіля вирвали скобу, Турчин оглянув через лупу, яку завжди носив із собою, але відбиткив пальців не знайшли. Турчин пішов вивчати сліди довкіл ларка, а Мамітько знову вернувся в приміщення. На що іще можна було надіятися? А лихо його знає. Просто не міг змиритися з думкою, що ніде нічого. Уважно, прискіпливо обмацав поглядом кожний закуток, ящики, пляшки. І старався недаремно: між фанерним ящиком за стіною знайшов чималий недопалок «Столичних».

— Олено Петрівно, ви курите?

— Ви що? — враз почервоніла жінка. — Ще, хвалить бога, не здуріла.

— Цими днями в ларку ніхто не курив?

— А хто може? До мене зрідка заглядають лиш дочка та внучка.

— Сигарети «Столичні» у вас бувають?

— Нема зараз. Їх рідко завозять.

— Коли були в останній раз?

— Може, з місяць, а може, більше.

— Ви всі продали?

— Здається, всі. Хіба що пачка якась завалялася. Але навряд.

П'янички, як правило, вдовольняються дешевими цигарками. Кому ж належить недопалок? Зайшов Турчин. У його руках був короткий виквацяний у болоті ломик.

— Ось ним і було скручено замка, — пояснив. — Знайшов його метрів за двісті в болотяному рову.

Продавщиця придивилася до ломика.

— Знаєте, чий він? — перехопив той погляд Мамітько.

— Ні. Але спитайте в людей.

— Запитував. Ніхто не знає, — сказав Турчин.

— Їх там цілий гурт, — втрутилася продавщиця. — Один на одного дивиться. А ви по одному. Дивись, і розв'яжеться в когось язик.

Так і вчинили. Білява симпатична молодичка, з якої почали, мило всміхалася, на запитання відповідала охоче, ломика, твердила, бачить уперше, всі сусіди порядні, добрі, вона й чоловік лягають спати рано, тому нічого не бачать і не чують. Із русявої літньої жінки кожне слово довелося витягувати, але жодне з них теж нічого не давало слідству. А от високий літній чоловік, котрий назвався Микитою Омельчуком, іще з порога став говорити, що ларьок — то справа рук його сусіда Михайла Климчука.

— Він же непробудний п'яниця. Через ту пиятику його жінка покинула. Якось заліз у мою хату, горілки не знайшов, то одеколон вижлуктив. З одежі нічого на дворі не можна зоставити — вкраде й на горілку проміняє. Таких, як цей Климчук, аби людям життя не отруювали, треба відправляти до білих ведмедів, хай лід там смокчуть. А ви бесіди з ними проводите, лекції їм читаєте…

Після Омельчука ще розмовляли з одним чоловіком та двома жінками, од них нічого істотного не дізналися. І лиш років чотирнадцяти хлопчик сказав, що такого ломика він бачив у дядька Микити.

— Омельчука? — перепитав Мамітько.

— Еге. Живе навпроти ларка.

Майор обурювався:

— А він одхрещувався: не мій. І чого, питається? Аби мені хто сказав, що такий солідний чоловік, як він, зламав двері у ларку, щоб узяти кілька пляшок горілки, ніколи не повірив би. Ану ходімо до нього. Почуємо, якої тепер заспіває.

Омельчук перестрів працівників міліції посеред двору. Двір