Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

class="book">— Розпорядіться, щоб привели Моринця. Вибачте, я й забув. А де у вас є вільний кабінет?

— Та допитуйте в моєму.

Моринець зайшов важкою ходою. Дивився собі під ноги. Мовчки сів, звісив голову. Праву руку встромив у кишеню піджака, ліва безвільно звисала уздовж тулуба.

— Ну, то як, Моринець, і далі будете мовчати?

— Я сказав усе.

— Ви не сказали головного — хто був організатором злочинної групи. Бачу, ви й далі збираєтеся його приховувати. Пробачте, але так може чинити тільки нерозумний чоловік. Судити вас будуть по статті за крадіжку державного й громадського майна в особливо великих розмірах. Стаття ця сувора: вона передбачає позбавлення волі до п'ятнадцяти років, конфіскацію майна. А ще стаття ця передбачає і вищу міру покарання. Отож подумайте, гарненько подумайте. До речі, ми здогадуємося, хто у вас був ватажок.

У позі Моринця нічого не змінилося.

— Вас цікавить, кого ми підозрюємо?

— Ні.

— Що ж вас цікавить?

— Нічого.

— Дружина, діти, виходить, вам ні до чого? Прикро. А дружина у вас славна. Не сьогодні-завтра вона тут буде. А поки що ось вам од неї лист.

Моринець важко зворухнувся.

— Для чого ви її вплутуєте? Вона ж ні в чому не винна.

— Ви самі нас змушуєте до такого. Розказали б про Цугаля правду, і собі полегшення заробили б, і нас позбавили зайвих клопотів.

Моринець витяг із кишені руку, мигцем глянув на капітана.

— Візьміть листа, чого ж ви? І прочитайте… Зараз прочитайте, не ховайте в кишені.

Розривав конверт повільно, ніби пальці його не слухалися, а коли читав, то сині жилочки на скронях набрякли. Як дочитав листа, то в кишеню його не поклав, а тримав у руці і дивився на підлогу.

— Вам не боляче розлучатися з дружиною, дітьми, зрештою, з волею? — озвався майор. Подумав і з притиском нагадав: — А Цугаль брав десятками тисяч…

— Та ще й наклеп звів, — докинув Турчин. — Кайдаль говорив устами свого дядька. Як ви не хочете цього зрозуміти? Подумайте, ще не пізно. Щоб потім не каялися, як зараз каються два ваші односельці та з району один чоловік, що працював при головуванні Цугаля експедитором. Вони його вигородили, він не потрапив разом із ними в тюрму за спекуляцію колгоспними фруктами, а що від того мали? Скалічили своє життя, позбулися майна, а Цугаль тим часом у генеральні директори вибився.

Турчин відчував: чогось у його мові не вистачає, якихось слів, щоб вони в душі Моринця зачепили вразливу струну, змусили її забриніти й порватися, і розладнати все, що стоїть на заваді зізнання. А може, кинути звертатися до совісті злочинця, а взятися за факти, бо над совістю щось таки тяжіє. Знати б — що? Чи, бува, не сподівається на допомогу Цугаля?

— На що ви надієтесь, громадянине Моринець? Думаєте, вас Цугаль виручить, йому допоможуть його «високі дружки», про яких він вам весь час торочив? Ви й клюнули на цю шилу наживку. Навіть титул главаря злочинної зграї собі присвоїли. Варто б вам знати, що суд, так би мовити, злочинні ранги враховує. Запам'ятайте раз і назавжди: якщо хтось вам і допоможе, то це ви самі собі — чистосердним зізнанням і розкаянням. Ось так.

— Не доходить? — стрельнув поглядом Лівончик. — Нічого, колись дійде.

— То вже буде пізно, — мовив глухувато Павло. — Розпорядіться, товаришу майор, хай виведуть його. Да, вибачаюсь. Я забув сказати: од вас і Добровольського підозра, що ви позбавили життя Воловика, відпадає.

Моринець глянув на оперуповноваженого довгим поглядом, але нічого не сказав. Майор натиснув на чорному апараті білий клавіш і мовив у мікрофон:

— Черговий, хай заберуть арештованого.

Морилень підвівся, обличчя його на очах сіріло, якось ніби розповзалося. Пересохлі губи зворухнулися, і з них зірвалося болюче, розпачливе:

— Хай пропаде! Хай усе пропаде! І найперше він, Цугаль! Я проклинаю той день, коли згодився працювати в нього! Проклинаю…

Турчин підняв кулькову ручку і націлив її на чистий аркуш паперу.

Справа восьма
НІЧНІ ПРОГУЛЯНКИ

1

Була середина травня. Цвіли сади.

Павло Турчин стояв біля вікна, дивився на облиту цвітом яблуню, що росла в кінці вузького, посипаного жовтим піском двору, і чекав, поки Люба одягне Лідусю, щоб по дорозі на роботу відвести доньку в дитячий садок. Задзеленчав телефон.

— Привіт! — почувся в трубці басовитий голос Мамітька. — Ти вже поснідав? От і добре. Тоді виходь на вулицю, я зараз під'їду.

— Що трапилося? — запитала Люба.

Павло скосив очі на неї і спокійно перепитав:

— Ларьок на Млинах обчистили?

Млини — західна околиця райцентру, що впирається в обмілілу за останні роки річку. Там колись на крутих кам'янистих берегах стояли три млини. Тепер чорнів лиш один, та й він молов від електричного струму. Ларьок був невеликий, дощатий, вибір товарів не вельми який — рибні консерви, цукерки, печиво, куриво, ситро… Хто на таке поласився?

В Любиних карих очах зродилася тривога:

— Щось серйозне?

Турчин знав дружину, — вона не з тих, хто язика й на припоні не втримає, однак про свою роботу розповідав не часто. Зараз же не варто було критися, через годину про обкрадений ларьок знатиме все містечко.

— П'янюга якийсь заліз, — авторитетно заявила Люба.

— Хіба там торгують горілкою?

— Як горить план, підкидаємо ящик-другий.

— І коли ви вже перестанете жартувати з законом?

— Перестанемо, як плани не горітимуть.

— Візьмемося ми за вас, — напівжартома, напівсерйозно погрозив Павло.

Турчин краєм ока глянув у дзеркало, поправив краватку, поцілував Любу, Лідусю (це, як ішов на службу, робив завжди відтоді, як,