Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Думка Тюрина про нашого лейтенанта нам давно відома, а тому ми не дослухаємось до його слів. Проте тон і блиск гострих, як у рисі, очей сибіряка нас насторожує. Тривога Тюрина передається нам. Одягаємось і за хвилину вже стоїмо в гроті перед лейтенантом. Він стурбований, але приховує це. Мовчки ходить туди-сюди перед строєм. Ми стоїмо в неглибокій виямці, під рудою, вічно мокрою стіною, з-під якої взимку і літом струмує сірчане джерело. Дихати його парою з незвички важкувато, проте всі наряди ротний проводить тільки тут з тієї простої причини, що розігнутися, стати на повний зріст на ділянці нашої роти ніде. Хода у Боярова легка, пружна. Виправка справжня, офіцерська. Зросту невисокого, але стрункий. Любить затягуватись ременем, новенькою портупеєю. Вигляд у нього, як для фронтовика, що більше трьох років просидів в окопах і проорав не один десяток кілометрів по-пластунськи, занадто чепуристий, ошатний. Але ми, ветерани роти, знаємо: це не піжонство, а любов кадрового офіцера до акуратності і порядку. Ці його якості, а ще несамовита скрупульозність там, у ворожому тилу, багатьом рятували життя. Він молодший за нас, ветеранів, проте ми віримо в нього, як у бога. Лице в лейтенанта відкрите. Сірі очі нічого не таять, все бачать і все розуміють. Від них не приховаєш найменшої непевності, страху, бодай навіть тінню майне він на твоєму обличчі.

— Ось що, хлопці, — говорить ротний. — Завдання маємо відповідальне і вельми небезпечне. Скажу одне: такого ми з вами ще не виконували. Потрібні добровольці…

Ми мовчимо. Пауза затягується, і я відчуваю, як моє лице починає червоніти, пашіти, вкриватися потом. Роблю крок уперед. Бояров дивиться на мене добрими очима.

— Ну, от тепер нас двоє — Петров і Бояров, — він записує наші прізвища в блокнот, потім уважно дивиться на хлопців і веде далі: — Не поспішайте вирішувати. Рейд по тилах буде глибокий і небезпечний. Я нікого не примушую. Комдив так і сказав: наказу не буде. Якщо хто нездужає або ще там що, говоріть прямо. Хто не може, хай не йде.

Яків Тюрин вийшов наперед, не дочекавшись, поки лейтенант закінчить говорити. За ним вийшли Гриня і Сашко Воскобойников. Один 1 на її Сидоренко залишився стояти на місці. Ми не осуджували його. Два тижні тому він утік з медсанбату и роту, замість того, щоб їхати лікувати поранену ногу у фронтовий госпіталь. Нога у Івана була прострелена в кількох місцях, автоматною чергою зачепило. Замість милиці Гриня вистругав йому палку, схожу на ту, якою орудував капітан Сільвер у піратському поході на острів скарбів. Івана любили всі, тому що знали: він був не просто сміливим, але відчайдушним розвідником. Коли б не рана — вийшов би першим. Зараз він стояв блідий, винувато поглядаючи то на нас, то на Боярова, і ми відчували — Сидоренко нам заздрить.

— Не сумуй, Іване, твоє від тебе нікуди не дінеться, — сказав йому Тюрин.

— Ми тобі звідти гостинця принесемо, — посміхнувся Сашко.

А Гриня вийняв свій фінський ніж з набраною кольоровою рукояткою і мовчки віддав Іванові. Це було схоже на прощання. Ніхто не знав своєї долі, а тому важко було сказати, хто кого проводжає, хто з ким прощається. Лейтенант дивився на нас, не криючи суму. Скупа солдатська ніжність хвилювала його. Він добре розумів: у нелегкій нашій справі найвищу ціну має дружба.

— Звіримо годинники, — сказав лейтенант Бояров, коли ми вийшли від командира дивізії. — До передової двадцять хвилин ходу. Зараз маємо пів на п'яту, а музика почнеться без чверті сім. Так… Звірили? А тепер поплигаємо!

Як слухняні школярі, ми по черзі скакали перед нашим лейтенантом, а він з серйозним виразом обличчя дивився на нас і слухав, чи не загримить на комусь погано приточена деталь нашої амуніції.

— Воскобойников, висип з кишень патрони. Товариші, чи вам не ясно, до чого може призвести така пожадливість.

— В Одесі кажуть, жадність фраєра згубила, — сказав, посміхаючись, Гриня. Але Бояров не прийняв жарту.

— За мною кроком… руш!

Ми рушили в бік передової, що проходила західним схилом невеликої сопки, біля підніжжя Карриквайвіша. Йшли легко, хоч нав'ючені були понад міру. Боєзапас, автомат, ніж, саперна лопатка, вірьовка з альпіністськими крюками і карабінами, продукти для нас і живлення для рацій, яку ніс Гриня. Крім того, несли запас динаміту для відволікаючої диверсії. Так її назвав генерал, тому що наше завдання було суто розвідницького характеру. Наші війська готувались до наступу, і ми повинні були визначити, наскільки воно можливе в умовах Крайньої Півночі.

Завдання перед нами стояло важко. Раніше ми прошивали ворожу оборону на два-три кілометри, не глибше, а тепер нам треба було заглибитись на ворожу територію кілометрів на п'ятнадцять — двадцять, розвідати дорогу, опорні пункти і тили німецьких дивізій. «Повітряна розвідка дещо показує, але поки не прощупаєш, поки не побачиш на власні очі, судити важко. А нам треба знати точно, що у них там приготовано, адже ці скелі, гори і фіорди треба брати людям, солдатам. А значить, їх життя у ваших руках. Проморгаєте щось і ваша неуважність вимірюватиметься сотнями, а то й тисячами солдатських смертей. За ваші промахи солдат кров'ю платитиме…» Ці слова генерала запали в душу. І все ж після розмови з комдивом якось радісніше забилося у грудях серце. Наступ, про який мріяли всі ці роки позиційної війни, тепер був не за горами. «Час, коли ми пишались тим, що ближче за інших стоїмо до кордону, пройшов. Тепер південні фронти вже перейшли кордон, женуть німця з нашої землі, і нам не годиться відставати».

Цікавий чоловік наш генерал. Питає в Сашка: «Різницю між фьордом і фіордом знаєш?» — «Ні!» — не моргнувши відповідає Сашко. «З географії скільки мав?» — «Трійку, товаришу генерал». «А треба було одиницю тобі, охламону, вліпити, — говорить комдив і пояснює: — фіорд — вузька і витягнута на сотню і більше кілометрів, глибока, часто розгалужена морська затока, з берегами крутими й високими, в тисячу, а то й більше метрів, а фьорд —