Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

фінського ножа. Руків'я виходило привабливе і яскраве, немов російський сарафан. Час від часу Гриня подивлявся через його прозорі кільця на сонце, і вдоволення торкалось його вуст тихою посмішкою.

— Коли кажу, то, виходить, знаю, гнув своєї Сашко. — Може, я їх, як от зараз тебе, бачив.

— Коли це ти їх міг бачити? — недовірливо подивився на нього Григорій.

— Ти так говориш, ніби я вчора до Нівського водоспаду не ходив, — Сашко на ходу придумував, як цікавіше розіграти Кілару. — Ну, от полазив я там по скелях з нашим Боярином, показав клас альпінізму, а від Нівського і махнув на Кандалакшу. Що для мене марш-кидок у якихось там півтора десятка кілометрів?.. Прийшов, потанцював з медичками у фойє перед сеансом. Вони пішли дивитися кіно, а я одну там кирпату примітив. Ну, почав їй усякі слова говорити… Кіно, мовляв, ще подивитись можна і завтра, коли я на фронт піду… «Як це на фронт?» — питає. «А так, кажу. Нагострю лижі і махну знову під Карриквайвіш». — «То ви, — каже, — прямо з фронту? Тоді прошу до мене. Поки дівчата будуть кіно дивитись, я вас, шановний герой-фронтовик, чайком пригощу…»

— А потім? — спитав Гриня.

— А потім? Ясне діло… Попив чайку… Попрощався, як того вимагають закони прифронтової полоси… Ну, та що там… Випив після того спирту, запив водичкою, попрощався з кирпатою медичкою. Став на лижі — і в розташування своєї бойової і нержавіючої…

— А вона? — спитав довірливий Гриня.

— Стояла, сльози витирала, ручкою махала.

— Ну, ти й мастак брехати, Сашко, — покотився зо сміху Сидоренко. — Як ясо ти ото по траві на лижах… Сніг давно розтанув, а він…

— Якщо прибув новий госпіталь, — сказав Тюрин, що не дослухався до їхніх жартів, а почув лише слово «госпіталь». — Значить, правду кажуть, наступать будемо…

— Ну, дає дід Тюря…

Всі разом вибухнули сміхом. І чи то почули їх німці, чи то їх завидки взяли, що за «китайською стіною» веселяться російські солдати, — полоснули з кулемета по вкритих мохом валунах та з такою злобою, що сміх урвався.

— Ти що, очманів, німчуро проклята! — обтрушуючи з гімнастерки збитий кулями мох, крикнув Тюрин. Він так смішно пригрозив у бік німецьких окопів своїм маленьким, майже дитячим кулачком, що розвідники знову не втримались од сміху.

Літом на передньому краї стріляють багато. Полярний день безперервно показує всі цілі. Дивиться, дивиться який-небудь очманілий фріц до різанини в очах, до сліз та здуру і пальне раз-другий. Так, про всяк випадок. Щоб не забували на супротивній стороні, що йде війна. На тисячах кілометрів фронту від холодного Баренца до Чорного моря стоять один проти одного радянський і фашистський солдат. Чи то совість мучить фашиста, а чи страх бере, тільки не любить він тиші, тиша лякає і наводить на думки, від яких накочується на нього туга і починає гризти сумління. З якого це доброго дива він сидить тут під Карриквайвішем і чекає на власну смерть?

За Полярним колом фронт стоїть з сорок першого. Ближче ніж деінде до кордону стоїть. І це за умов, що тут усе не так, як на інших фронтах. Траншея. Окоп. Це за звичкою так називають. А ти спробуй вирий хоча б ямку в гранітній товщі, яку ні лопатою, ні кайлом, ні толом, а ні амоналом не візьмеш. От і лишається складати з валунів льодовикового періоду «китайські стіни». Від їх округлих боків кулі рикошетять і виють, мов чорти в пеклі. А коли артобстріл, або міномети горлянки чистять, тут дивись — не зівай. Заринайся в щілину-розщілину, ямку-виямку, куди глибше і чекай: коли не осколком, то камінюкою влупить, це точно. Можливо, досі, на іншому фронті було не так, а в нас під Карриквайвішем усе відповідало моїм уявленням про кола Дантового пекла. Однак пекло Карриквайвіша було не під землею, а біля підніжжя двоголової гори, під синім північним небом.

На німецькому боці ще довго перевіряли справність кулеметів, автоматів, гвинтівок, стріляючи в білий світ, як у копійку, а ми лежали тихо. Слухали, як на різні голоси співають над нами кулі. Це теж, скажу я вам, забава — лежиш, мов на сочинському пляжі, тіло зголодніло за сонцем, мліє, розслаблюється в його променях, кожною клітиною прагне тепла. Крізь стулені повіки сонячне сяйво бачиш неначе крізь червоний серпанок, яким пливуть кольорові кола, розповзаються яскраві плями, червоним золотом розтікається ніжний прояснений пурпурна над тобою на відстані витягненої руки противним верескливим голосом завиває смерть.

Ми — розвідники. Ми не таке бачили. Ми навчились не помічати смерті, не чути її голосу. В роті нас називають довгожителями. Під роти сорок першого року залишилось двоє — я і Тюрин. Сидоренко і Гриня — сорок другого. А Сашко тільки другий рік з нами. За цей останній рік склад нашої роти змінився майже повністю. Інколи не знаєш, хто з тобою говорить. Якщо перволіток дивиться на тебе, як на привид, — значить, свій, розвідник, а коли здивовано і з тугою — так і знай: піхота. Піхоті коли погано? У наступі, в атаці, на марші, а в обороні можна і відпочити трохи, і комарика авансом придавити та перевірити кулінарний талант кухаря. А розвіднику ні сну, ні відпочинку, що в обороні, що в наступі. Нам засидітись не дадуть. Така вже наша служба розвідницька.

Я лежу з цими думками. Рідшають постріли за «китайською стіною», а ось уже й зовсім стихають. Спроквола підкрадається дрімота. За всю війну тіло моє, може, вперше таке безтурботне, розслаблене, спокійне. І саме в цю блаженну мить я чую голос лейтенанта Боярова:

— Кінчай ночувать! Що це ще за курорт розвели! Всім одягтися і до мене!

Наш ротний годину тому був викликаний у штаб дивізії, і те, що він підвищив голос, нам багато говорить.

— Хлопці, Боярин отримав завдання, — шепче, натягаючи гімнастерку, Воскобойников. — Їй-богу, отримав.

— Видно, пісочили в штабі, — вторить йому Сидоренко.

— Наш лейтенант — розвідник справний, — роздумує вголос Тюрин, — я