Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

право ревнувати Касяна до минулого? Над цим не встигла подумати, проте вже відчувала, що списані рівним почерком листи паперу свідчили про існування особливого, ніяк не пов'язаного з нею світу, в якому жив Касян. Цей світ не лише його минуле, він живе в ньому і зараз.

Про те, що пише книгу, ніколи раніше не говорив. «А я думала, у нього від мене нема секретів. Як мало я про нього знаю… Каже, що любить, і мені, виявляється, цього досить. А чим живо? А коли в тому його світі для мене і місця нема? Мабуть, так воно і є. Адже там давно і міцно оселилась інша на ім'я Інгрід. Чому він раніше ніколи не говорив мені про цей рукопис? Може, вважав — рано… Все-таки незакінчена праця, а півділа і розумним людям краще не показувати. Може, це, а може, і щось інше… Раптом серед великої кількості написаних тут слів ховається одне, здатне відповісти на всі питання і тривоги?» Бажання знайти це слово виявилось таким жагучим, що Людмила заходилася гортати рукопис. Ось вже з десяток сторінок прошелестіло н пальцях, а імені «Людмила» все не зустрічалось.

Тоді вона повернулась до початку. Читала вже спокійніше і так захопилася, що не помітила, як час відійшов на кілька десятиліть назад, як невідома сила перенесла її на Кольський півострів, в околиці Мурманська, до підніжжя Карриквайвіша.

«… Перед фронтом нашої дивізії височіли дві гори: Великий і Малий Карриквайвіш. Обидві осідлали гірські єгері, відмічені знаками героїв Кріта і Нарвіка. Їх навчали в Австрійських Альпах, їм у повне розпорядження обіцяли віддати Мурманськ, а офіцерів запрошували в ресторан «Арктика» на банкет з нагоди взяття міста. Запрошення терлись у кишенях офіцерських мундирів, а Мурманськ ми не віддали і не збирались віддавати. Навпаки, готувались до наступу, а тому ще задовго до того, як наші війська ударять по ворогу, розвідники мали перемахнути через «сідло» між горами Карриквайвіш, проскочити в тил глибокоешелонованої оборони противника.

Йшла весна сорок четвертого. Ми лежали за «китайською стіною» і грілись на сонечку. Познімали шинелі, ватники, з ними боязко було розлучатися і в літні дні — північному літу нема віри. Сашко Воскобойников (він народився і виріс у Новоросійську, і лише іронією долі його занесло на Північний флот, а потім і в сухопутну піхотну дивізію) ризикнув стягти а себе гімнастерку. Він більш ніж всі ми скучив за сонцем. У розвідники потрапив, дякуючи таланту. Мабуть, за приємну зовнішність і відчайдушний характер командир дивізії взяв його ординарцем. Проте в цій якості Сашко довго не витримав. Він увесь час просився в діло, а яке «діло» при начальстві? Не по душі все це йому було, і ось якось, виконуючи розпорядження комдива, він опинився в нашій розвідроті і прикипів серцем до нелегкого життя дивізійної розвідки. Як трапиться нагода, так він і в нас, а коли і без нагоди загляне.

Але ні, без випадку в його житті не обійшлось. Прийшов якось до нас разом з комісаром дивізії. Той з нами частенько бесідував. Розвідник повинен бути політично підкований міцніше за інших. Йому часто доводиться самому вирішувати і за себе, і за тих, з ким у пошук виходить, а бува і за всю дивізію відповідати. Треба сказати, що розвідрота ні батальйонних, а ні полкових командирів над собою не мала, а підлягала безпосередньо командирові дивізії. Це ставило нас в особливе становище. І доброго нам перепадало більше, але й горя діставалось немало. Всі ми були на очах у начальства, а точніше сказати — очима начальства.

Як воювати сліпому? Ні, очі повинні бути гострими і всевидючими. Так от поки комісар з нами бесідував, Сашко Воскобойников на свій страх і ризик притяг «язика». Діло було зимою. Німці свої траншеї схилом гори прорили, а бруствери з нашого боку водою облили, аби ніхто по цій льодовій слизоті не виліз до окопів. Ми на нашій ділянці їх не тривожили, і фріци повірили, що їх оборона для нас недосяжна. «Сидять собі в траншеї і сплять у шапку!» — розповідав потім Сашко. За ці художества комдив списав його до нас у роту. «Спочатку дуже сердився, в штрафбат, казав, направить, а потім… Тут мені начальник контррозвідки підсобив. Якраз, коли сам мене розпікав, зайшов і каже: «Єгер твій, Сашко, як з рогу даними сипле. Він тут, виявляється, з сорок другого, все, падлюка, знає, і пам'ять, як у математика». Ну, комдив і змінив гнів на милість. Іди, каже, охламоне. Наша розвідрота не легша за штрафбат. Іди!… От я й пішов…»

Маленький, щуплий Яків Тюрин, статечно покурюючи, розказував про Тюмень, рибалку і полювання в зауральській тайзі. У хвилини відпочинку, коли всі мовчали, він завжди говорив. До цього звикли, а тому слухали неуважно. Тюрин не сердився. Його розповіді для інших необов'язкові, вони потрібні йому самому. Так він спілкувався з тим довоєнним життям, котре і було його сутністю. Все, що відбувалося з ним зараз, він сприймав, як справу тимчасову і не головну.

— Ти розумієш, друже, у нас цього головля чи товстолобика і за рибу ніхто не мас. А качки, як комарі, хмарами ходять, сонця не видно, отак у нас… Думаєш, неправду кажу?! їй-право… Сам розсуди, який мені резон, коли ти і сам подивитись зможеш. От війну прикончимо і поїдемо до мене, всі поїдемо.

Розвідники блаженно посміхалися, підставляючи сонцю обличчя. Хто кивав, хто угукав на знак згоди, але до слів Тюрина серйозно ніхто не ставився. Сашко підняв з лиця шапку і ковзнув поглядом по коричневому, ніби дублёному личку Тюрина.

— От ти, Якове Севастьяновичу, всю тайгу пройшов, а того не знаєш, що в Кандалакшу новий госпіталь прибув. Сестрички — кров з молоком і всі, як одна, біляві, — він хитро підморгнув сержантові і штовхнув ліктем Сидоренка, запрошуючи до жарту.

Всі троє поглянули на Гриню. Ротищі умілець Григорій Кілару був родом з Оргеєва. Як усі молдавани, чорнявий і смуглолиций. До того ж прямодушний, рідкозубий і влюбливий. Знаючи його особливий інтерес до прекрасної половини людства, Сашко завжди заводив такі розмови.

— А ти звідки про госпіталь знаєш? — спитав Кілару, обточуючи набрану з кольорового плексигласу рукоятку