Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

з полички кілька розпечатаних конвертів і поклав їх перед собою. Далі вів, ніби роздумуючи вголос: — Це я отримав сьогодні з Хаммерферста. Мій друг Людвіг Улл на моє прохання зібрав дані відносно об'єкта «Вікінг», в охороні якого до року служив майор Еике, він же англійський розвідник Мартін Кребс… Справа в тому, що я вже досить давно працюю над книгою про події і людей того часу. Мої норвезькі друзі допомагають мені матеріалами, щоб розказати людям, як усе те тоді було. Інгрід, Людвіг і, до речі, Патрік… Усі ми воювали тут на острові в загоні Уве Люнда, і нам є що згадати. Проте пам'ять — це одне, а документ — друге. Лише почавши писати книгу, я відчув, що події, учасником яких я був, бачаться мені ніби з якогось одного боку, а тільки особистих вражень недостатньо для об'єктивного відображення факту. Ось і ця історія з Кребсом-Енке торкнулась моєї долі. В ній є такі грані, про які я довгий час змушений був мовчати, більше того, навіть підписку давав, що мовчатиму. Було й таке. Однак час згодом відкриває нам найглибші свої таємниці. Мабуть, прийшла пора розкрити і цю… Ось тут Людвіг прислав витяги з документів, що зберігаються в архівах Осло. Бачите, і там це вже перестало бути секретом, значить, і нам нема чого берегти під сімома замками. Вся ця історія стане більш зрозумілою, коли я почну ось із цього. — Касян взяв з полиці старий, потертий срібний портсигар і подав його Людмилі.

— Ось цей портсигар я знайшов літом п'ятдесятого… З того часу він лежить на полиці серед моїх знахідок.

Людмила, а за нею й Петро схилились над портсигаром, роздивляючись на його кришці хитро сплетені букви «Sh» і «L».

— Яка дивна монограма, — сказала Людмила.

— Всього дві букви, а ніби жучок з волохатими лапками.

Добриня натиснув на кнопку. Портсигар клацнув і розкрився. На внутрішньому боці кришки побачили напис. Петро підключив всі свої знання англійської мови і прочитав: «Стенлі Мак-Ллойду в день народження. 21 квітня 1959 року. Елізабет Смайлз».

— Мак-Ллойд… Мак-Ллойд… — повторював Добриня. — Це часом не його ініціали на кришці вигравірувані? «С» і «Л».

— Цікаво інше. — Касян взяв у Добріші портсигар. — Такий точно жучок «С» і «Л» вигравірувано що на одній штуці.

— Де? — в один голос запитали Петро і Людмила.

— На фляжці… Ця фляга потрапила мені до рук ще в сорок четвертому. Зараз я вам її покажу, — Касян вийшов на кухню. Довго рився там у якихось валізках, сумках, ящиках, але нічого не знайшов. До гостей повернувся розгублений, з порожніми руками. — І куди вона поділась… Вона зі мною і на Велику землю подорожувала. На ній тайник був. Ну, те, що було в тайнику, я здав куди слід, а флягу… От чорт… Ви навіть не уявляєте, якої ваги документ ця фляга. Без неї ланцюг доказів може не зімкнутися.

— Про що ти говориш? — спитала Людмила.

Але Касян не відповів, він знову заходився шукати флягу, тепер уже на полицях, серед книжок. Тим часом Петро ще раз прочитав: «Стенлі Мак-Ллойду на день народження… На день… народження».

— Зажди, зажди, Петре Степановичу, я ж її подарував і теж на день народження! От чорт, зовсім дірява стає пам'ять.

— Кому подарував? — спитав Петро.

— Нашому спільному другові. Капітанові затонулого корабля!

— Митричу?

— Йому… Минулого літа. Причепився: подаруй та подаруй… Вельми зручна штуковина, каже, стоїш на вахті, промерз, дістав із задньої кишені, ковтнув раз-другий — уже й зігрівся, і в кубрик раз за разом бігати не треба.

— Значить, вона у Митрича?

— Повинна бути в нього… Я ще тоді, в сорок п'ятому показав її нашим. Подивилися, що треба — з нею зробили — сфотографували і повернули мені. Полковник Пирсанов потис мені руку: хай буде вам пам'ять, користуйте, але майте міру.

Задеренчав телефон.

— Слухаю!… Так. Зараз іду. — Він встав. — Викликають до рації.

— Підлеглі занудьгували? — спробував пожартувати Добриня.

— Начальство, кличе. Батя на радіохвилі. — Касян підійшов до дверей, де висіла його хутряна куртка, і почав одягатися.

— Батя — це серйозно, — перестав посміхатися Петро. Він дивився на спохмурнілу Людмилу і раптом сказав: — Слухай, давай і я з тобою прогуляюсь.

— Як хочеш. А то відпочинь з дороги… Погода, бачиш, це для прогулянок, за вікном буран.

— Що нам буран, молодим та нежонатим, — сказав Добриня, вже натягаючи свій просохлий светр. Людмила дивилась на них мовчки і думала: добре, що зараз вони підуть обоє. Їй хотілося побути одній.

— Людо, там на полиці рукопис. Погортай, якщо хочеш… Ну, так, щоб не нудьгувати на самоті, — сказав, беручись за шапку, Калікін. Він глянув на Людмилу і вже зовсім іншим тоном додав: — Це початок повісті. Мені б хотілося знати, що ти про нього скажеш.

Через хвилину-другу Касян і Добриня, тримаючись за вірьовки, долали намети на шляху до радіостанції. Вітер валив їх з ніг, але вони не здавалися. Крок за кроком усе глибше занурювались у білу звихрену піну завірюхи, віддаляючись од вікна, з якого за ними стежила Людмила.

Розділ десятий
КАРРИКВАЙВІШ

Рукопис лежав на полиці поруч з «Золотим руном», ще теплою люлькою і купкою чистого паперу. На першій сторінці великими буквами написано: Карриквайвіш… Це слово в житті їй трапилось вперше і незрозуміло чому викликало посмішку. Але потім, коли вона зрозуміла, що це назва розділу майбутньої повісті, обличчя стало серйозним.

Передчуття зустрічі з таємничим, невідомим світом огорнуло її, одізвалося в серці тривогою і якоюсь раніше незвіданою ревністю. Звідки взялися ті ревнощі? Чи мала вона