Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Чого ви? Не смішно, чи що? — спитав, приглядаючись то до одного, то до другого, потім махнув на них рукою. — Видно, не мастак я анекдоти розказувать. От Вовчик, той… Наливай, Миколайовичу, ще по одній, може, і в мене талант проріжеться.

— Талант у тебе незаперечний, тільки гумор щось не дужо схожий на англійський. — Калікін скоса поглядував на Людмилу. Вона сиділа напружена, опустивши очі, не торкаючись чарки.

А Добриня тим часом перехилив уже третю «Сієну».

— Та який там у біса англійський, наш… Він його З Мурманська ще в час війни вивіз, анекдот цей.

— З Мурманська, кажеш?

— Розумієш, льотчик він. А вірніше сказати, стрілок-радист. Вони тоді у Мурманськ часто літали. Вони ж союзниками були нашими у тій війні. Ой, та що це я тобі розказую. Ти ж і сам…

— А звуть його як? — насторожився Касян.

— Містер Патрік, — сказала Людмила. — Тобто повне ім'я його Патрік Белфур Белч.

— Так я і знав, — підвівся з-за столу Касян. — Серцем чув, що він обов'язково повернеться у ці краї, неодмінно повернеться на старі стежки.

— Ти його знаєш? — здивувався Добриня.

— Знаю — це, брат, не те слово! Коли це той Патрік, то ми з ним… Ми з ним стільки горя сьорбнули, за все життя не забудеш. — Касян замислився і деякий час, згадуючи, роздивлявся налиту чарку. Потім раптом стрепенувся: — Вип'ємо, друзі! Вип'ємо за той час. От коли все позаду, починаєш розуміти, що, зрештою, нам, нашому поколінню повезло.

— Ну, так уже й повезло. В мене батько загинув… Та хіба лише у мене? Двадцять з лишнім мільйонів лягло. І це тільки з нашого боку. — Добриня хвилювався. Розумів, що не дуже зручно йому перебивати Касяна, проте не висловити те, що мучило, не міг. — Я оце сьогодні вранці, коли ті труни вантажили, стою і думаю: а я вже старший за свого батька. Він загинув, коли йому тільки двадцять два було.

— Все це почалося задовго до того, як доля вирішила, що ми повинні зустрітися з ним тут, у снігах під Лонгірбюеном, — згадував Касян. — Усе почалося ще в Норвегії. Невдовзі після того, як ми з Ролфом дісталися до Балстада… Та ні, мабуть, все-таки в той же день. Нам стало відомо, що з німецького об'єкта «Вікінг» (вони його під сімома замками ховали в шхерах), утік якийсь майор. Я б не запам'ятав його імені, коли б не одна обставина — цього майора звали Енке. Пізніше ми довідались; він був розвідником. Ми бачили, як його підхопив на борт англійський військовий літак.

— Біля Глом-фіорда? — спитала Людмила.

— Так, це було саме біля Глом-фіорда.

— А може, майор і був той самий Кребс, якого шукає наш англієць? — з хвилюванням промовила вона.

— Ти не помилилась, — сказав Касян. — Той самий…

— Дивовижна штука життя, — мовив Добриня, підливаючи спирту у свою «Сієну». — Чортзна-де, чортзна-коли, а дивись…

Людмила відсунула від нього чарку.

— Людок, ну що ти, — Петро страдницьки скривився, але помітивши її насуплені брови, підняв догори руки.

Він уже трохи захмелів. Тепло і спирт робили свою справу.

— Коли вірити містеру Белчу, — почав Добриня підкреслено серйозно, звертаючись до Касяна, — то через Кребса вони і загинули. Патрік… Чи то пак, містер Белч говорить, що рядочком усіх трьох поховав. Ми розрили… А його нема… Льотчики на місці, а третього, як корова язиком злизала.

Калікін підвівся.

— Де вони зараз? — спитав, ставлячи на стіл недопиту чарку.

— Хто де… — розвів руками Петро. — Містера, як я зрозумів, Ніночка в лікарню повезла.

— У нього серце… Приступ, — пояснила Людмила.

— А дочка і шкіпер, мабуть, на шхуні, — вів далі Добриня. — Дуже вже цей містер Белч розхвилювався, коли побачив, що нема на місці того Кребса. Розумієш, там якась історін н ним приключилась. Його несправедливо нібито звинуватили…

— В чому?

— Шкіпер щось пояснював Баті, та я не все чув.

— Звинуватили його в тому, — сказала Людмила, — що він нібито спричинився до смерті Кребса, якого там вважають героєм. А його син…

— Так, так, — втрутився Добриня, — син повірив у те, що його батько зрадив інтереси нації, і… Ну, там… Пішов з дому і став хіпі. Містер дуже переживає за сина.

— Нам треба летіти у Баренцбург. — Касян заходився крутити ручку польового телефона. — Я дещо знаю про цього Кребса. В могилі, біля літака його давно нема.

— І ти знаєш, де його труп? — з надією спитав Добриня.

— Знаю. Але…

Касяна перервав телефонний дзвінок, він зняв трубку.

— Андрій? Так, це я… Що там синоптики? Я-то бачу, а що вони обіцяють?… Зрозумів. А Самохін?… Де-де? Та-ак!.. Що ж, будемо чекати погоди. — Він поклав трубку. — Погані наші діла. Насувається буран, а Самохін з льодовика махнув прямо на Баренцбург. У нас сідати побоявся, боковий вітер понад шість балів.

— Заливає Самохін. Це він до своєї Дуні чкурнув, а киває на вітер… То що, може, ми з вами на лижах пробіжимося? Га?

Людмила тільки головою похитала, а Касян сказав;

— Ні, Петре Степановичу, дочекаємось, поки стихне.

Він присів до вікна, вийняв свою ескімоську люльку, взяв з полиці пачку «Золотого руна». Добриня бачив, що хазяїн дуже хвилюється. Пальці автоматично притоптували тютюн, а думками він був далеко. І якби не запитання Людмили, певне, надовго забув би про гостей.

— А що тобі відомо про цього Кребса?

— Тільки деталі… Проте, здається, вони можуть зв'язати всю цю історію. — Касян клацнув запальничкою і розкурив від її довгого язичка люльку. Потім узяв