Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Добриня дивився на її заклопотане, а від того ще більш привабливе обличчя і думав, що навряд чи є де таке друге. Принаймні, він не зустрічав подібного за все своє життя. Шукав, з чим його порівняти, і раптом, несподівано для самого себе, наважився порівняти з обличчям тієї жінки, яку майже на всіх своїх картинах малював Рафаель. Так, це була вона! Саме в її обличчі присутня та тривожна радість, що виповнила зараз очі Людмили. Петро ніколи не наважився б висловити таке вголос. Як і всі романтичні натури, він був у таких речах несміливий і сором'язливий до хворобливості, не ризикував оголяти перед сторонніми свої думки і почуття. Правда, інколи йому хотілось розірвати цю умовність, яку люди вигадали для себе явно не у хвилини духовного осяяння, хотілось кричати про свою любов на всіх перехрестях. Здавалось диким, що доводиться соромитись найкращих своїх почуттів, поривань, думок, якими людство мало б лише пишатися.

Після таких хвилин наступали більш помірковані, а тоді він запитував себе: «Що вона в мені знайшла?» Тоді не допомагав навіть рятівний у всіх інших випадках гумор. «А рантом я сліпий? Раптом я все це вигадав? їй-богу, все занадто добре, щоб бути справжнім». Такі думки тривожили і разом з тим сповнювали душу глибоким почуттям вдячності і любові до Людмили. Її тривога, очі, інтонація в голосі — ні, це не може бути грою. Добриня вже ступив до Людмили, щоб зазирнути в її очі і переконатись… Але в коридорі почулося шарудіння. Підійшов до дверей і штовхнув. З темряви на нього із співчуттям дивилися зволожені сливи собачих очей. «Підглядаєте?..» — Добриня підморгнув собакам. Атмосфера вагончика п'янила і штовхала до безрозсудливих думок і бажань. Недаремно ж норвезькі казки оповідають про те, що в старовину на Шпіцбергені жили добрі гноми, які єднали серця закоханих. Хто зна, може, вони і зараз живуть тут і підглядають з темряви.

Петро підійшов до Людмили, взяв її руку у свої великі гарячі долоні і торкнувся губами. Рука що зберігала пахощі морозу. В очах танцювали зблиски вогню, що рвався з відкритих дверей пічки.

— Я люблю тебе, — промовив Петро, притуливши її руку до своєї щоки.

— Я знаю…

— Я зараз помру, якщо ти мене не поцілуєш.

— Ну що ти, Петрусю.

— І взагалі, виходь за мене заміж!

Ще кілька секунд — невідомо, чим би все це скінчилося. Але двері прочинилися і в клубах нари на порозі з'явився Касян.

— Прошу! Мабуть, в дорозі зголодніли? — Він поклав на стіл в'ялену лососину, струганину, приготовану за тільки йому відомим рецептом, мішечки сушеної картоплі, поставив штоф спирту і невеличкі срібні чарочки з гербами італійських міст Верони, Генуї і Сієни.

Людмила простягла йому долоню.

— Налий мені трошки сюди, а ти, Петре, давай лікоть.

І заходилася розтирати синяк спиртом. Тривога і хвилювання, що народилися в душі, як тільки вона переступила поріг цього будиночка, найменшою мірою стосувались того, про що зараз думав Добриня. Вщерть переповнений почуттями любові, Петро все сприймав на свій рахунок і не помічав, якої напруги поле виникло зараз між Касяном і Людмилою. Калікін докладав немалих зусиль, щоб не показати свого збудження. Якоюсь мірою це йому вдавалось, але зараз він хвилювався більше, ніж у той ранок, коли побачив її з Петром біля контори тресту. Там була можливість відступу, можна було зникнути, а тут тікати нікуди. Та й скільки можна тікати? Питання це стояло в його очах і вимагало вирішення. Людмила бачила це і розуміла: повинна дати відповідь, інакше урветься те, що незримо зв'язує їх з першої зустрічі, розірветься і вже ніяка сила не здатна буде зв'язати все знову.

Касян налив чарки. Людмила зустрілась з його поглядом і відчула: він не відкладатиме далі розмови. Глибокі тіні лягли на її сповнені болем зелені очі. Він помітив і це. «Що з нею? Що стоїть за цим болем?» Касян нічого не розумів. Чому його бажання розрубати вузол їх стосунків, що все більше затягувався, одним чесно сказаним словом, щирим зізнанням так вразило її? Певне, спочатку треба поговорити, вирішити їм двом, а вже потім говорити про те третьому. Касян бачив, як рожевіють бліді щоки Людмили і чекав, що ось зараз вона підніме на нього очі і все з'ясується. Проте Людмила не підняла очей. «Знову чекати. Мовчать і жити непевністю, таїти почуття», — подумав він. А Людмила тим часом зняла з плечей пухнастий, ангорської шерсті шарф і замотала ним лікоть Добрині.

— От тепер можна і всередину прийняти, — посміхнувся Петро.

— Це вже чоловіча розмова, — підтримав його Калікін.

— За що першу?

— За гостей.

— Ні, брат, давай за хазяїна. Пора б йому завести тут, в цьому скиту, хазяйку! — Добриня підняв чарку, випив і взявся за лососину. А вони стояли з чарками в руках. Касян дивився на Людмилу, а вона — за вікно, де починалась завірюха. Уминаючи за обидві щоки, Петро пробував підтримати бесіду:

— Віриш, Касяне Миколайовичу, зрання мріяв до тебе завалитись, а тут ці англійські гості. Принесло ж їх. Та, певне, в небесній канцелярії чергує хтось із пристойних апостолів — як мріялось, так і здіялось… Твоє здоров'я! От чорт, промерз я здорово! — Петро випив другу, хукнув у кулак і знову заходився біля закуски. — Ми, правду сказати, там, на вітрюгані, теж трохи грілися. У того містера фляжка з ямайським ромом. Класний мужик. Анекдот по дорозі розказав. Про мисливця. Я до сліз сміявся, а Вовчик… Іде мисливець, бачить — нора. Випив маленьку, хукнув у нору, пасці, враз косооким став. Він його за вуха — і в сумку. Іде далі. Лисиччина нора. Випив більше. Хукнув — лисиця в сумці. Потім таким же макаром вовка, ведмедя… Далі йде, бачить — здоровенна пора. Випив усе, що у фляжці залишилось, та як хукне, а звідти: гу-у-у!!! Паровоз!

Добриня смішно зображав звірів, мисливця, кумедно надував щоки, показуючи, як гуде паровоз. Анекдот йому подобався, і він сміявся від душі, а Касян і Людмила