Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Молодець, — Касян погладив пса по кудлатій голові. — Розумний ти мій собака… Хазяїн…

— Це і є той Шпіц, про якого ти нам розповідав? — спитав Добриня.

— Ні, це вже його внук. Собаки так довго не живуть. Той Шпіц теж не був шпіцем. У його жилах текла кров вівчарки і гренландської лайки.

Касян і Петро зайшли в будиночок.

Його краще було б назвати вагончиком, тільки стояв він не на колесах, а на полозах. Кожного разу, коли геологи міняли район досліджень, вагончик чіпляли трактором і тягли на нове місце. Далі в ущелині видні-лось ще кілька таких, на випадок снігової бурі, з'єднаних між собою вірьовками. В них розміщувалися радіостанція та інші служби, що забезпечували ритмічну роботу двох геологічних загонів, які працювали зараз у регіоні льодовика Норденшельда, перевіряючи гіпотезу про поворот світи вугільних шарів від розлому на південний захід.

У середині будиночок начальника ГРП виглядав цілком обжитим і здавався просторішим, аніж це можна було уявити. Невелика його площа, розумно розділена на кілька відсіків — їдальня, вітальня, почивальня. Були і кухня, санвузол і навіть невеличкий душ, ніби в ті люті морози могло у когось виникнути бажання полоскатися навіть під теплим душем. Турботами хазяїна все тут було доведено до кондиції міцного холостяцького затишку. З усього видно, жив тут чоловік акуратний, практичний, коло інтересні якого не замикалося на суто професійних проблемах. Маленька світличка завішана книжковими полицями, заставлена предметами безумовно музейної цінності, зібраними Касяном Калікіним тут-таки, на острові, в місцях старих промислових становищ: капкани, зроблені руками помора-промисловика років двісті тому, ручні гарпуни для полювання на моржів і тюленів, ціла колекція старовинних мисливських рушниць, хитрі риболовецькі снасті. Над вікном прикріплений уламок дерев'яного пропелера з мідною табличкою «Латам», знайдений на березі мису Ліннея. Про цю знахідку Калікін не раз розповідав своїм друзям і вони знали історію «Латама», знали про загибель Амундсена, який летів на цьому літаку підкоряти Північний полюс. Взагалі приміщення було виповнене до краю уламками всіляких історій, які сувора Північ береже від легковажних і не завжди відкриває навіть тим, хто ставиться з повагою до її таємниць.

У ті рідкісні вечори, коли друзям випадало сходитись у цій затишній вітальні, в оповідях Касяна історії оживали, і. тоді розсувалися стіни і всі трос; похитувались на заледенілому «Руслані», страждали з тими шістьма нещасними учасниками трагічної експедиції Нобіле, котрих понесла у безвість оболонка дирижабля «Італія». Разом з Нансеном і його супутником плавали на вутлому капці біля берегів Землі Франца-Йосифа, пішки чи на собаках пробивалися до Північного полюса, зимували в маленьких станках, де гірко пахло рибою, кислим звірячим салом, де сушились ведмежі шкури, де ніч і день горів закіптюжений жирник з нарванню. Герої цих захоплюючих розповідей ніби сідали з ними разом біля розпеченої чавунної пічечки і говорили відверто, як на духу, виважуючи причини невдач, говорили про мужність і боягузтво, зраду і честь, самопожертву і честолюбство людей, життям яких володіла мрія підкорення Арктики.

Сидів тут, бувало, і вигорецький розкольник Амос Корнілов, що побував на Шпіцбергені одним з перших. Це він відписав Ломоносову про «тамошние свойства» природи і промислів; курили тут свої люльки капітани казенних китобійних кораблів «Кольського риболовства», яке створив своїм указом Петро Перший; бував і лейтенант Нагурський, перший в історії авіатор, який літав над Льодовитим океаном на апараті, важчому за повітря; ділились радістю і бідами герої «Святої Анни» і «Геркулеса», «Фрама» і «Сєдова», «Літке» і «Чолюскіна». Від спілкування з цими непересічними особистостями на душі у Петра світлішало, проте кожного разу це світле почуття тьмяніло, коли він помічав, з яким захопленням слухає Калікіна Людмила. Власне, тому вони з Людмилою і бували частіше; у Семена на Чистому ручаї.

Людмила теж мала причини не дуже часто бувати в цьому будиночку, де серед багатьох цікавих речей на стіні висів портрет жінки — велика фотографія, наклеєна на товстий картон. Велике зерно і помітна ретуш свідчили про те, що портрет збільшено з невеличкого знімка. З портрета дивилось молоде, відкрите лице, відмічене тією некрикливою красою, яка вирізняв жінок Скандінавії. В лівому нижньому кутку фото було щось написано норвезькою мовою. Людмила не володіла цією мовою, проте напис прочитала, звичайно, з допомогою словника, що стояв поруч на поличці. «Не забувай мене, Кассій… Інгрід. Хаммерферст, 1947». Лише кілька слів, а за ними ціле життя. Ні тоді, ні після, ніколи не питала Касяна, хто така Інгрід і чому її портрет залишився висіти на стіні і після того, як вона, Людмила, переступила поріг цього будиночка.

«Якщо Касян сам не говорить про неї, значить, так треба», — вирішила вона. Проте в ті рідкі відвідини, коли їй доводилося бувати тут, зустрічаючись поглядом з Інгрід, Людмила відчувала гострі ревнощі, хоч і розуміла, що ця жінка з того минулого життя Касяна, на яке в неї не могло бути ні прав, ні претензій. Але що робити з серцем?

Касян щиро зрадів гостям. Метушився біля Петра, вдячно поглядав на Людмилу і все припрошував не звертати уваги на малі габарити його помешкання і почувати себе, як дома.

— Ти, Петре Степановичу, і светра знімай. Хай просохне. Я от зараз вугілля підкину та закусить чогось… І ти, Людо, сміливіше, знімай, роззувайся — і в крісло, ближче до печі, — Касян посміхався, а очі чомусь були сумні. Вони обоє помітили це.

Петро поглянув на Людмилу і заходився скидати светра. Він не стогнав і не кривився навіть, а вона відчула, що йому боляче.

— Покажи лікоть, — холодні з морозу пальці торкнулися його руки. — Болить?

— Ні-і, — посміхнувся Добриня.

Переконавшись, що синяк невеликий, Людмила взяла светра і розвісила його над пічкою, примовляючи:

— Дурненький ти в мене, Петрусю. Зовсім, як хлопчисько, а якби руку зламав? Солідний, можна сказати, чоловік, начальник порту, а летить сторч головою, ніби якийсь шибайло.