Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

мілководна, не дуже довга морська затока з невисокими, але теж крутими берегами…» Я ніби з географії п'ятірку мав, а теж таких тонкощів не знаю. Та розвіднику, виходить, все знати треба. Переплутаєш, не так в донесенні напишеш і підуть кораблі, і сядуть, дякуючи твоїй безграмотності, на мілководдя. Тут уже тобі подякують усі, включаючи і співробітників смерша.

Було нашій групі ще одне завдання. Про нього начальник розвідвідділу і якийсь полковник з Москви довго говорили з Бояровим, а генерал сказав: «Цим, лейтенанте, поцікавитесь неодмінно, коли, звичайно, пощастить пробитися до Балстада». Що це значило, ми не знали. Запитувати не звикли. Треба буде — начальство скаже. Адже ми — розвідники.

На передовій нас, зустріли здивовані погляди піхотинців. Ніхто з них не знав, навіщо ми прийшли. Тільки командир батальйону був обізнаний з нашою операцією, яку він мав через кілька хвилин забезпечити силами свого підрозділу. В його бліндажі вже були начальник розвідвідділу і той полковник з Москви. Вони проводжали нас. Бояров пішов до них у бліндаж, а ми… Ми влаштувались за його накатами, на сонечку, і чекали. До «музики» залишалось ще цілих тридцять п'ять хвилин, і я, аби не мучитись чеканням, пробував завести розмову, проте мене не підтримали. Хлопці були напружені, як струни. Такі різкі переходи від спокою до напруження були для розвідників ритмом їхнього життя. До всього ми якось звикали, проте такі хвилини переживали ніби. заново. Ні, це не був страх перед небезпекою, а можливо, і смертю, що, певне, вже приглядалась до когось із нас. Я ніколи не вірив людям, які запевняли, що не знають страху. Це не правда, тому що проти людської природи. Я особисто знав страх, проте він ніколи не паралізував мою волю. Страх пру ходив до мене, як правило, до або й після, а в момент небезпеки я відчував лише неймовірне напруження, концентрацію всіх сил. Мабуть, саме це й допомагало мені обминати більш серйозні неприємності, аніж ті, які я уже мав, як рядовий військової розвідки.

— У тебе олівець є? — раптом спитав мене Гриня.

— Ні, — відповів я, а сам подумав: «Навіщо олівець, коли розвідник все записує на пам'яті».

— Розумієш, треба було б написати кілька слів…

— Кому?

— Є кому. У нього там така дівчина — пропадеш. — Цього разу Сашко, здається, говорив серйозно. — А ти у зв'язківців попроси, — порадив він Грині.

Григорій Кілару попрямував до землянки зв'язківців, що, як завжди, була поруч зі штабом батальйону. Ми з Сашком переглянулись, а тим часом Гриня вже накручував ручку, викликаючи санбат. Кому він дзвонив, ми не почули, бо саме в цю мить на нас навалився страшенний гуркіт. Здавалось, обидві вершини Карриквайвіша зірвались з насиджених місць і, гуркочучи, покотилися на наші голови. Я виглянув з-за бліндажа і побачив: в лінії німецької оборони лютував вогневий смерч. Лейтенант Бояров, тиснучи руки комбату, начальнику штабу й іншим офіцерам, що вийшли проводжати нас, поспішав. Обробка вогнем оборони противника повинна була тривати лише п'ятнадцять хвилин.

Гриня вискочив від зв'язківців радісний.

— Як нова копійка, — підморгнув мені Сашко.

Лейтенант жестом подав команду. Ми рушили на передній край. Сонце не бажало заходити, зависло над Каррикнайвішем, висвічуючи кожен камінчик, кожну долиночку і рівчачок. А нам серед білого дня, на очах у фріців належало прошмигнути через їхні бойові порядки, неодмінно треба було вчинити неможливе.

Прикриті вогнем два взводи піхоти перебіжками просувались до німецьких траншей. Ми йшли за ними. Метрів за тридцять піхотинці залягли. Наша п'ятірка наблизилась до них і залягла поруч. Ми мали суворий наказ: у рукопашну встрявати лише у крайньому випадку. Нам прочищала дорогу піхота. Все було саме так, як говорив генерал. Артобстріл обірвався, і піхота кинулась на німецькі траншеї. Ми бігли слідом. Майже без жертв увірвались у першу лінію ворожої оборони. А снаряди вже рвалися в глибині, накриваючи вогневі точки другої лінії. І поки єгері, які не могли бачити своїх флангів (удар було нанесено в центр дуги, що огинала скелясту гору), опам'яталися, ми вже дерлися вгору, вузькою ущелиною в скелях. За нами ще шаленів вогненний шквал, відкочуючись з верхньої на нижню лінію ворожих укріплень, з яких уже встигли відійти паші піхотинці. Послуживши-нам, вони поспішали заховатися за «китайські стіни» своїх оборонних рубежів. Артилерія прасувала німецькі фланги і десь за горами чулося могутнє «ура!». Це сусідні дивізії відволікали від нас увагу. Вони будуть кусати німецьку оборону ще довго, не даючи єгерям отямитись і розібратися, що, власне, сталося на цій завпеди спокійній ділянці фронту.

Ущелина була вузькою, звивистою і глибоко врізалася у товщу гір. На її дні, перескакуючи з каменя на камінь, перевалюючись через завали, гримів і пінився ручай. Він нісся на долину з таким злим гуркотом, що нам довгий час здавалося — артналіт триває. Бризки і мряка, що висіли в повітрі, вкрили панн обличчя, одежу, зброю. Ми лізли вгору, чіпляючись за слизьке холодне каміння, притискаючись до мокрих стін. Вгорі проглядала вузька і поламана смужка неба, якою пропливали, байдужі до нашої долі, рожево-білі хмарини.

Ми знали, що нагорі, куди нам треба було піднятися, фріців нема. Там, у нагірній тундрі, взагалі нема жодної живої душі. Навіть вишколені, натреновані гірські стрілки не ризикували підніматись туди. З їх точки зору, це було повним безглуздям, але іншого шляху не було. Напучуючи нас, генерал сказав: «Ваша група перша. Пробували і наші сусіди. Не вийшло. Одна надія на вас, та ще на те, що не помітять вони, як ви в ущелину пірнете…» Здається, не помітили.

Втретє лейтенант кидав вірьовку, намагаючись зачепити петлею за гострик, що стирчав на гребені стіни, і все йому не щастило.

— Дай-но я, лейтенанте, спробую, — запропонував дід Тюря. Перескочив ручай і взяв з рук Боярова вірьовку. Не поспішаючи, перевірив, чи належно складений аркан, поплював на маленькі долоньки, розставив ширше ноги, гикнув так, ніби перед ним було стадо оленів, і в один кидок, посадив петлю аркана на кам'яний ріг скелі. Удвох з лейтенантом вони повисли на вірьовці, перевіряючи, чи витримає. Камінь не ворухнувся.

— Севастятювичу, ти найлегший,