Марина та Сергій Дяченко - Відьомська доба

— чекати і боятися, що не повернеться, зрадив, зрікся?!

— Дюно, присягаюся… чим хочеш. Життям своїм…

Вона вислизала від нього, наче вві сні. Ні, руки ніколи її не досягнуть, упіймають пустку…

Він полегшено зітхнув, коли торкнувся-таки її похилених, тремтячих плечей. І подався обійняти, притиснути до себе:

— Я ніколи…

Вона ледь-ледь ухилилась. І зникла.

Під самими його підошвами текла нічна вулиця. Череда машин, крихітні постаті перед вітринами… Віртуальний світ.

Повітря згусло і не наповнювало його судомно відкритий рот.

Між ним і порожнечею не було нічого. Віч на віч.

Вулиця злилася перед очима в одну строкату стрічку. Дах повільно похилився, скидаючи людину, мов печиво з листа. Готове…

Він побачив сітку дротів… Акуратний ряд порцелянових ізоляторів.

І фантик біля урни. Неможливо розгледіти картинку з такої висоти, але він бачив її так, наче тримав на долоні.

Дах став сторчма; повітря густе, але на нього не спертися. Порожнява… ПорожНЯВКА. Ослизла вирва неминучого падіння.

Під ногами — нічого… Земля. Падіння у ніщо. В землю. Вона чекає.

Зачарований, впокорений Клав балансував на межі свого життя. І своєї смерти. Криниця стін. Вода вогнів.

І тоді нарешті прокинувся внутрішній страж. Старжів страж. Страж-страх — гострий, злісний, намертво вживлений у мозок центр, який пантрує паралізовану волю і вже двічі за цей тиждень рятував йому життя. Гострий і злий інстинкт самозбереження.

Ні!..

МЕЖА смикнулась; замість вулиці перед очима постала стіна протилежного будинку…

Старж відкинув себе від проломини в іржавій огорожі.

…Небо. Три тьмяних зорі в проривах хмар; він на асфальті, дивиться у небо скляними очима, а довкола метушаться перехожі…

Він лежав на даху. Ближче до зірок на двадцять п’ять поверхів. А над ним схилялося одне-єдине обличчя, мертвотно-зелене у світлі реклами.

У мокрих очах застиг незрозумілий, але цілком виразний моторошний вираз.

* * *

…А йому і до голови не прийшло замислитись, ким він є в її очах. Старий шкарбан, який старанно відділив себе-холодного-урядовця від себе-хтивого-козла-в-ліжку. Добре, що таке життя вона називає ненормальним; та сама Федора вважала такий стан речей цілком природним. Вільний, багатий, властолюбний — має право…

Він зітхнув, відганяючи гостре бажання курити. Цікаво, що лисеня так щиро тягнеться до спокійного сімейного життя; це зовсім не властиво для відьми. Для звичайної…

Проклятий Юлек. Проклятий Назар.

Клавдій випустив її руку і підвівся. Скривився; неприємний присмак у роті — перенапруга. Вітання від п’ятьох балерин… він навіть допитувати їх не буде, віддав Ґлюру. Не тому, що боїться. Ні, боїться помститись. За цей нестерпний жах, мозок лізе з вух, а ці п’ятеро роздирають тіло на шматки.

Він од початку знав, що ті троє — робочі відьми — бездіяльні не зі шляхетности. Дивно, що пістолет був лише в одної. Що ж було в двох інших?

Торка… можливо, вона врятувала йому життя.

— П’ятеро проти одного, Івго. Це — таки трохи більше, ніж мені хотілося б.

Дівчина стріпонулась:

— Що?

— Нічого, — він ступив до вікна та відхилив штору. Млявий світанок. — Відьми рідко об’єднуються, Івго. Кожна — сама по собі… але коли це стається — отримуємо, наприклад, епідемію в Рянці. Справа розумного Інквізитора — зрозуміти, коли ці суки… Вибач, Івго, зберуться зробити щось гуртом.

Дівчинка приглушено зітхнула.

«Вони так ненавидять будь-яку неволю, що не рахуються ні з ким, окрім себе. Так два великі птахи заважають одне одному розмахом крил. Відьми не можуть жити спільно, не можуть бути разом. Відьми — хаос, а кожне співіснування передбачає самообмеження. Але буває й так: дивні закономірності історії спричиняють те, що відьми наступають на горло власній природі і створюють альянси. Це важкі часи; часи боротьби — але не треба верзти дурниць про пришестя матки!..»

Розділ 7

— …Отже, ви діяли «тенетами»? Не один потужний удар, а багато слабких, нитки, вузлики, отруєні водоймища, косиці в баранячому руні? Так?

Івзі було погано. Вона всім тілом відчуває силу примусу, яка виходить од людини у високому кріслі. Хоча більша його частина припадає на жінку посеред камери допиту, Івзі також перепало — ґобелен з химерним візерунчастим знаком не захищав її. Візерунок дратував, мучив, наче пісок у очах — але він не давав змоги відьмі відчути присутність Івги. «Знак укриття…»

— Цікаво, Орпино, чому ти, яка зроду-віку ні з ким не зналась, раптом так порозумілася з цими відьмами… Через дурнуватих овець?

Блондинка, яку допитували, все нижче схиляла плечі; її наче тримали на припоні — за погляд. Вона хлянула, але голови не хилила і не зводила з Інквізитора очей, що аж палали ненавистю.

— Що тобі обіцяли? Гроші? Що?

— Я не чинила зла, — прохрипіла вона. — Людям…

— Отже, ти чинила добро… Ініційована два роки тому, ти весь цей час була бездіяльна, фокуси з розмай-зіллям не рахуємо… Чому ти зайнялася худобою? Саме зараз? П’ятсот здохлих овець за тиждень, два господарства спустошені повністю…

Інквізитор підвівся. Його голова в чорному каптурі заступила смолоскип; відьма відсахнулась:

— Я все вже сказала.

— Добре, Орпино. Ти бувала на шабаші?

Відьма понад силу кивнула.

— А гіпертонічні кризи в тебе