Марина та Сергій Дяченко - Відьомська доба

— Не грубіянь!

— Я не груба… не грубіяню. Я невинна!

— Хто тебе звинувачує? Коли хто хворий, наприклад, на заразну хворобу, його ставлять на облік у диспансері…

— Я не заразна!

У порожньому класі дзиґотіла муха. Билася у скло, і дивно було, як таке маленьке тільце спричиняється до такого голосного шуму…

— А потім?..

— Увечері я пішла. У Рідну. До тітки.

До рідної тітки… У Рідну до рідних. І по тиші. Рівно, як і по затишку.

У напівтемному підвальчику було сизо від диму. Якась дівчина рюмала в куті, і тремтіла в її руках тека з розв’язаними мотузочками; до стенду неможливо було проштовхнутись. Пахло потом, парфумами… Але найбільше — тютюном.

— Гей, руденька… Тебе взяли? — спитав хлопець із засмаглим вилицюватим обличчям. — Прийняли тебе?

Руде дівча здригнулось. З певного часу воно сіпалося від окликів.

— Не можу… пробитись.

— Така слабенька? — здивувався вилицюватий. — Давай я… Як прізвище? Лис?

Івга кивнула.

Внизу, біля входу, хтось сварився. Зверху, на гвинтових сходах, стояв ставний юнак у білому… Отримував задоволення від вивищення над іншими.

— Гей, Лис! З тебе пляшка — танцюй!

Дівчинка не вірила.

Узяли… Ясно, що взяли. Івга нарозхват.

Десь нагорі відчинилися скляні двері. Гладкий чоловік з портфелем передав юнакові на сходах білий аркуш, і той прочитав уголос:

— Увага, інформація… Студентам першого курсу звертатися з приводу гуртожитків. Військовозобов’язаним з’явитись у контору п’ять. Студенткам-відьмам — до директора і мати з собою свідоцтва про облік з окружного управління Інквізиції.

— Відьом приймають, — злісно сказало зарюмсане дівчисько з папкою, — знаємо ми…

На неї поглянули зі співчутливим презирством.

Тому, що відьом насправді не приймають НІКУДИ.

— Не вигадуй. Вони не мають деяких громадянських прав — але не права на професію…

Івга ледве втрималась, аби не скорчити гримасу. Як мало знають Великі про життя під ніжками їхніх стільців.

«Почалися спогади — зустрічайте старість». Яке глупство — витягати на світ Божий це занафталінене шмаття.

І тим більше — отримувати від цього задоволення.

Найгидкішою грою для неї була гра у відверті відповіді. Бо доводилося ввесь час мовчати, і на неї починали позирати скоса.

А потім вона почала відверто брехати на відверті питання, од яких її вивертало. І всі її полюбили. Своя…

— Я поняття не мав, що є така гра.

— Є… особливо, коли вечір. Дівчаток у спальні п’ятеро, кортить потеревенити… Тим більше, коли всі трохи випили.

Інквізитор похилив голову; тепер він сидів упівоберта, і дівчина бачила половину його обличчя.

Навіщо вона розповідає? Навіщо… йому… це?

Професійна цікавість? Скільки таких сповідей він вислуховує протягом робочого дня.

Раптом згадалося його ліжко… там.

— А ви так і живете?

Запитання вирвалося саме собою, і вона з жахом зрозуміла, що назад його вже не повернеш. Слова не полова. Не відсієш, не викинеш.

— І як саме я живу?

Івга приречено зітхнула:

— Ось так… ціле життя? Я чула, Інквізиторам заборонено одружуватись.

Вона чекала якої завгодно реакції… Насміху, під’юджування, крижаного подиху; коли Інквізитор повільно обернув голову, вона кинулася перепрошувати:

— Я… спитала зайве. Ви…

Він посміхнувся. Тепло.

— Нічого особливого ти не спитала.

  (ДЮНКА. ТРАВЕНЬ)

Горище не замикалося.

Мовчки проминули бетонну коробку, де стирчали двигуни двох ліфтів, низенькі двері з начіпною колодкою, підійнялися залізними сходами і вистрибнули у вільгість весняного вечора. Двадцять п’ять поверхів не наблизили їх до зірок.

Колись тут було кафе. Від нього лишився іржавий залізний кістяк «грибка». Старі перила іржаві також. Клав не притулявся до них.

Тут не потрібно світла. Фасад будинку навпроти залитий миготливою рекламою, і Дюнчине обличчя робилося то жовтим, то бузковим, то зеленим.

Вона посміхнулася краєчком уст:

— Цирк…

Клав скулився. Висоти він не боявся, але вітер проймав до кісток.

— Клаве… я… тебе люблю.

Він чомусь здригнувся. Поклав холодні долоні їй на плечі:

— Дюнонько…

— Клаве…

— Дюно, а що… коли я помру? Що ти робитимеш? Коли раптом…

Вираз її очей змінився. Здається, тепер це був жах.

— Вибач.

— Не бійся, Клаве, — зараз обличчя її було мідяне, мов у червоношкірого. — Ти не… помреш.

Рекламні вогні змигнули синім. Обличчя дівчини з прохально напіврозтуленими вустами було як…

… як той барельєф на надгробку. Клав несамохіть відсахнувся, але руки її зімкнулися довкола його шиї:

— Не залишай… мене…

Руки розімкнулись. Дюнка відступила, у новому спалаху вогнів Клав побачив, які мокрі в неї вії.

І різанув гострий жаль.

— Я… ніколи… чого ти…

Дюнка точилася назад. З очей її котилися важкі сльози; вона ледь помітно хитнула головою. Наче кажучи: ні…

— Ти не віриш мені?!

Ідіот. Вона ж усе розуміє. Як це їй