Марина та Сергій Дяченко - Відьомська доба

Заперечний рух.

— Головні болі? Втрати свідомости?

— Н-ні.

— Думай про добре.

Івга завмерла; м’яким, котячим жестом Інквізитор потягнувся до зомлілої відьми і поклав руки їй на плечі. Та ледь смикнулась, губи її трохи розтулилися, блиснули гострі вологі зуби. Випросталась. Притиснула руки до грудей і дивилася крізь людину в плащі.

— Івго… Йди сюди.

Вона змусила себе взятися за край ґобелена. Обережно, аби не торкнутися знака; наштовхнулася поглядом на темну відлогу й відвела погляд.

— Інквізитор і має виглядати зловісно. Вважай — ти на карнавалі… Будемо працювати? Не боїшся?

— Ні, — фальшивим голосом сказала Івга.

— Я тебе не примушую, — Інквізитор намагався не тиснути… чесно намагався. — Але мені просто необхідно… аби в нас вийшло. Так?

— Що я маю робити?

— РОБИТИ буду я. Мені потрібно знати її справжні мотиви; сама вона не скаже, тортури гидкі, в душу їй я не влізу, вона щільно замкнена… Я буду відображувати її — в тобі, бо ти відьма й украй сприйнятлива. Технічні деталі не пояснюю. Ти — дзеркало. Зрозуміло?

Що за фізика для допитливих…

— Ми граємо в перископ?

Він нарешті скинув каптур з голови.

Обличчя було напружене. Втомлене і зле.

…Холодно.

Таким було її перше відчуття. Вільгість; темні лінії, які розступаються і пропускають її крізь себе. Ні звуку, ні дотику — стеблини відхиляються. Високі, аж до неба; вона біжить через луки, в руках її… живе. Тріпоче. Птах…

Вона не схотіла дивитися далі. Силою страху відштовхнулась, мов пірнач од дна, кинулася нагору, до сонця…

Сонце. Не тепле, але сліпучо яскраве; сухий пагорб, без жодної травинки. З її долоней крапає слизька рідина…

Не сонце. Повний місяць. Скособочена споруда в тіні дерев. Ні звуку — їх замінили запахи: гною, дерева… І металу — в руці її гострий ніж. Лезо легко входить у деревину — наче в пухку землю. Долоні її пестять руків’я. Дивні, незвичні рухи…

Руків’я робиться вологим. І теплим.

Дзенькіт краплин.

Білі, важкі — вони падають у дійницю. Ось які це рухи: ритмічні витягування і стискання. Вона доїть ніж. Молоко тече по руках, у рукави…

Пальці заніміли, але вона не в силі зупинитись. Вона упивається; ще, ще…

Молоко вичерпується. Не бризкає струменями, ледве крапає…

Знову тепло. Знову щедрий потік, але не білий відтепер. Чорний.

Чорним крапає в повну дійницю.

Червоним. Липнуть руки.

Страх.

Не чути власного крику.

Страх не має звуку. Його замінює запах… Заліза.

Він знову лишив її на ніч. Начхати йому, хто що подумає. Герцоґ, зокрема…

Герцоґ знає багато, але… дивлячися з чим порівнювати. З деякого часу Старж веде подвійну бухгалтерію; непорядно, але коли громадськість дізнається про справжні числа…

Клавдій прочитав зведення із провінцій за останні три дні, зціпив зуби і звелів Ґлюру перевірити.

Усе точно. Шабаші, які не вдається відслідкувати. Масові ініціації, яким не вдається зашкодити. Цифри зі смертности, які ще ніхто не здогадався правильно витлумачити.

І міжнародний дзвінок з Одниці. Федора.

Отже, знайшла сповідника. Захисника. Здорова сильна баба — а туди ж. «Ти маєш знати», «ти все виправиш», «можна, я приїду»…

Клавдій пошкріб підборіддя.

Завтра вранці збирається Рада Кураторів. Цікаво, хто з них відчув запах смаленого — ні, власне, хто досі його не відчув. І хто підійме голос проти Великого Інквізитора як того, хто веде безвідповідальну і згубну гру…

Утім, нецікаво. І так зрозуміло; новий куратор Рянки відданий йому, Мавин боїться його, а куратор Еґре — давній приятель. Куратор Бернста ображений ним. Куратор Корди нещодавно зазнав од нього публічного приниження за деякі непробачні хиби. Молодий куратор Альтиці завжди на боці сильного — поки не прийде час підвищитися самому. А найвагоміший супротивник у Раді — куратор Рідни — надто любить комфорт і Віжну. І надто ненавидить відьом. Для нього «смерть погані» — не формальний девіз, а заклик до дії.

Пахне погаром. У Віжні згорів оперний…

Цього разу герцоґ не задовільнився дзвінком. Він викликав Великого Інквізитора, аби відшмагати його, як хлопчака; вийшла бридка чвара. Герцоґ багато знає; цікаво, хто з найближчого оточення Клавдія отримує гроші в конвертах із державним гербом.

— Можна?

Івга. Він був вражений виразом її обличчя; під очима синці, що губи, що шкіра — хворобливий, блідо-жовтий колір. І смертельна втома в лисячих очах; Клавдій відчув болючий укус сумління. І — ніжности. Які гострі в неї зуби!

— Іди сюди. Ти поїла?

— Так.

— У тебе нічого не болить?

— Ні.

Він пригорнув руду до себе. Посадив поруч, на канапі.

— Вибач. Але в мене немає вибору. САМ я не можу. Я ж не відьма.

— Шкода, — бліда подоба посмішки.

Він обійняв її за плечі.

Будь-який дотик до тієї ж Федори озивався у ньому болючою напругою збурення плотських бажань; тепер, відчуваючи під тонким светром Івжині ребра, він зазнає лише небажання розтискати руки. Наче вона те лисеня. Або сестра його. Чи навіть донька.

— Івго… Я хочу, аби ти розуміла. Я це не заради слави… На нас насувається якась гидота,