Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

був страшним негідником. Жінка не мала захисника, друзів і суду; але вона приходила раз-у-раз, поки не довела суддю до знемоги.

Він дедалі впевненіше сповнювався настроєм чоловіка, який запропонував принципи того, що називав достатком життя, особливо вражаючись його спокоєм і відвагою.

* * *

Зрештою він закрив книгу і заплющив очі. Він не прагнув свідомо сформулювати чітке прохання. Якби хтось сказав, що то була молитва, він би нестямився від подиву. Це було прагнення сконструювати ментальний образ людини того типу, що могла би запропонувати таку філософію.

І те, що сталося з ним далі, не вимагало жодної иншої спонуки.

Коли він спробував проаналізувати це згодом, то відчуття, яке пройняло його – найбільш яскравий і живий досвід у його житті – було таким, наче пара великих двійчатих дверей, десь у далекому темному коридорі його розуму – у серці – у душі – десь глибоко в нутрі – тихо розчинилися, осяявши м’яким, мерехтливим світлом дах, стіни і кам’яну підлогу довгого переходу. Стіни були покриті мапами, графіками, діяграмами, зброєю, блискучими інструментами і приладдям у скляних ящиках.

То було короткочасне видіння. Двері прочинилися, але лиш трішки. Вони хутко зачинилися знову, і коридор вкрила така темінь, що ніхто би й не сказав, що він був там колись.

Устаючи, в недомислі, він помітив дивне відчуття бурливої радости. Чи то був сон? Навряд.

Він устав і, ошелешений, ходив по кімнаті, намагаючись якомога повніше відтворити цю миттєву ілюзію.

– Двері!.. Світло за дверима!.. Світло ллється крізь них!.. Цікаво, чи коридор завжди був там – чекаючи на моє відкриття! Можливо, я зможу зробити так, щоби двері відчинилися ширше… Мушу!.. Гаразд, одне знаю напевне: я це бачив! Воно там! Воно справжнє!.. Можливо, я ніколи не дійду досить далеко – але – цього можна досягти… Рандольф не був таким божевільним, як я думав!

* * *

Наступного ранку, вирушаючи до кабінету декана, щоб домовитися про літні курси через термінове прохання старого Ніколаса перервати навчання до вересня і повернутися до Виндимера, він отримав звістку від Ненсі Ешфорд.

"Мабуть, ти прочитаєш про це в газетах, але для певности я все ж розповім тобі, знаючи, що це тебе зацікавить. У п’ятницю ввечері Джойс Гадсон і Том Мастерсон майнули в Толедо й побралися. Місіс Гадсон вже десятого числа в суботу має відплисти до Європи. Вона саме подзвонила мені, щоб повідомити про свої плани. Левіятан… Я думала, що ти хотів би це знати".

Цілий день він на перервах обмірковував, чи варто відсилати квіти на корабель, і відмовився від цієї ідеї. Мабуть, вона вважатиме це нахабством. Ні, дороги назад уже немає. Тепер у нього зосталося лише чимраз більше зацікавлення своєю працею, до якої він взявся з новим ентузіязмом.

XII

Була дев’ята година ранку – на початку вересня.

Останні літні мандрівці пішли, неохоче покидаючи величаву красу і обіцяючи невдовзі повернутися… З оберемками квітів у руках, що їх зірвали в саду і ласкаво подарували їм довголітні слуги, щиро засмучені їхнім відбуттям, вони посувалися на ковзких кріслах готельного автобуса, звільняючи місце для запізнілих, що поспіхом верталися назад, після того як ще раз ходили дивитися на голубу затоку з-під стіни тераси. Вони рушать униз до Белладжо, перетнуть затоку дорогою до Менаджо і сядуть на смішний маленький фунікулер понад горою, прямуючи на захід – і врешті додому.

Цього ранку в готелі "Вілла Сербелоні" було дуже тихо. Не те що в будь-яку иншу пору це місце було надто гамірне, навіть переповнене гістьми, яких прийняти могло б не так вже й багато. Щось особливе було в невимовному спокої старої садиби, що спонукає до неквапливости; пом’якшує голос і затьмарює зір.

Його атмосфера видавалася на диво заспокійливою, сповнюючи всю місцевість незвичайним присмаком нереальности. З’являлося відчуття, наче ви мандруєте картинами Коро. Мінливі тіні хмар на горах і затоці, чий рух збігався з теплими поривами осіннього бризу, витівали непоясненні штуки зі сприйняттям відстані й часу. Ніхто ніколи не знав, який день це був: вівторок чи четвер – і не дуже й хотів.

Хтось оголосив, що краєвид наче вкрився поволокою… зробився невиразним. Не було гострих, кінчастих обрисів, ані на пурпурних пагорбах, ані в лазурному озері внизу. Навіть сама галька на в'їзному шляху була нереальною, кожен кругляк огорнутий мініатюрним, мерехтливим ореолом блідого опалу… Кожна лоза, всіяна рівними кетягами, що звисали з шпалер, манячи до відпочинку мандрівників, була оточена бурштиновим німбом, що неначе випромінював якесь внутрішнє світло… Чудове місце для мрійництва.

Однак щоб належно оцінити його, гість мусів принести в невелику альтанку спокійний, ясний розум, бо инакше предковічний затишок цієї місцини тільки би підкреслив внутрішнє сум’яття… Якщо ви не сповнитеся миром тут, то вас, мабуть, огорне така самотність і пригнічення, які не здатна навіяти навіть пустеля.

Альтанка була майже безлюдна. Якби не літня англійська пара за останнім столом у ряду навпроти низької уступчастої стіни, що, поглинута читанням листів, час від часу попивала з горнят каву, Гелен Гадсон зосталася б цілковито сама. Вона була така самотня, що з приязною турботою спостерігала за витівками нахабної бджоли, яка зважилася оскаржити її право на баночку меду.

Мабуть, що ніхто не знатиме напевне, де саме розташоване друге за красою місце у світі. Ла Джолла?… Лейк-Луїс?… Шосе на ріці Колумбія?… Роял-Джордж? Великий Каньйон?

Три роки проживши за кордоном, Гелен присягала на вірність і Великому каналу під повним місяцем, і Верхній