Володимир Іванченко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

class="book">Він здригнувся від доторку чиєїсь руки до його плеча і рвучко обернувся; біля крісла стояв Старцев.

— Що? — підвівши на нього погляд, насторожився Янов.

— Пригадай, коли ти лишився на головному пульті, я подався підлагодити 3218-Е блок…

— То що?

— Це поряд з камерою анабіозу. Я швидко впорався з роботою.

Янов усе ще нічого не міг збагнути.

— Так от, — вів далі Старцев, — коли я випадково глянув на лічильник переходу в стан анабіозу й виходу з нього, то несподівано побачив, що він показує число “дванадцять”. Розумієш — дванадцять, а там мало бути “десять”… Тепер тобі ясно, чого мені заманулось перевірити розрахунки Гришина?

— Стривай, — відмахнувся капітан, завмерши напружено в кріслі. — Але кому й навіщо знадобилося калічити конвертори?! Ні, все це купи не тримається.

— Я теж у це не вірю, — спокійно, як завжди, відказав Старцев. — Однак усе це якось дивно. Тобі не здається?

— Це неймовірно…

— Що думаєш робити?

— Спочатку треба опитати екіпаж. Так! Вони ще в кают-компанії, — рішуче мовив капітан.

Вони й справді ще були там. Сергєєв з Новиковим догравали партію в шахи; Гришин, поволі сьорбаючи каву, стежив за їхнім поєдинком.

Капітан мовчки підійшов до столика. Вдав, ніби зацікавився грою. Час від часу він уважно позирав на Сергєєва, на Гришина й Новикова, але вони цього не помічали.

В кают-компанії було по-домашньому затишно. “Притишено звучала легка музика, освітлення не дратувало надмірною силою, тонко пахло кавою. Янов вичікував, мовчав. А “Лотос-6”, як і доти, мчав крізь німі простори космосу, збоку схожий на привид з незбагненного сну. Він був крихітною планетою, що ховала за титановою оболонкою корпусу життя п’ятьох людей — усього свого населення, і капітан раптом знову відчув незвичність їхнього існування, їхніх турбот, надій, побоювань і устремлінь.

— Мат! — урочисто проказав Новиков і підвівся з-за шахівниці: виграти у Сергєєва було не так просто.

Янов перебіг поглядом на Старцева. “Ну, чого ж ти? Дій!..” — відповів йому той очима.

— Ми якраз зібралися всі, — повільно почав Янов, вдивляючись у такі знайомі обличчя пілота й інженерів-випробувачів, — і тому я хотів би почути відповідь, чи може хтось пояснити, чому на лічильнику камери анабіозу стоїть число “дванадцять”? Так-так, дванадцять. Не спішіть відповісти…

— Як?! — приголомшено спитав Гришин, і більшої розгуби та подиву, ніж на його обличчі, годі було й шукати. — Цього не може бути…

— Ти пожартував, Дмитре? — злякано перепитав Сергєєв, і видно було, як йому хотілось, аби Янов ствердно кивнув головою і знічено усміхнувся.

Новиков з виду був уражений не менше, ніж Гришин.

“Хто з них зараз бреше? — відводячи погляд убік, думав Янов. — І все ж хтось бреше…”

Він думав про це, лишившись на самоті у своїй каюті. Лежав на ліжку, так і не скинувши комбінезон, заклав руки за голову й напружено перебирав у пам’яті спостереження, враження, здогади, шукаючи відповіді на запитання: “Хто?”

Про “дозоряне” минуле свого екіпажу, про той час, коли вони ще не були астронавтами, Янов знав стільки, скільки кожен при нагоді розповідав. Щоправда, ще були скупі рядки анкет, характеристики психіатрів і психологів. Було два роки передпольотних тренувань…

“Мені здавалось, ніби я знаю про них усе, — подумав Янов. — Власне, і тепер так здається. Міраж. Ілюзія. Все життя ми тільки те й робимо, що втрачаємо ілюзії…”

“А що, коли це сталося не з чийогось умислу? — повертався він знову до рятівної думки. — Хтось із нас у стані стартової лихоманки помилився клавішою й поставив автомат не на пробудження головної ЕОМ, а на якийсь визначений термін. Адже було щось схоже на зорельоті “Титан-11”… Потім, після пробудження, цей хтось знову вернув себе в стан анабіозу й геть забув про цей випадок. І таке теж не виключено… Або, хай буде й так, не забув, але не насмілиться зізнатися через ці неполадки з конверторами, боїться, що його запідозрять”.

Таке пояснення числа “12” влаштовувало Янова найбільше, а проте він знав, що це тільки одне з можливих пояснень, але ж від того, яке саме буде вибране, залежало його рішення, залежали, зрештою, стосунки між членами його екіпажу.

— Ні, — сказав уголос Янов, — треба порадитись із Старцевим.

Він увімкнув відеофон. Старцев ще не спав. Настільна лампа яскраво освітлювала диктофон, що стояв перед ним. Янов знав, що Старцев у вільний час давно вже пише фундаментальну працю “Вплив тривалого перебування в космічному просторі на людську психіку й мислення”, його тільки здивувало, що Старцев міг займатися цим тепер, після свого несподіваного відкриття в камері анабіозу. З виразу обличчя Старцева було видно, що, почувши сигнал, він напружено чекав, хто саме з’явиться на екрані. Капітанові здалося, що штурман ледь помітно і з полегкістю зітхнув, побачивши його; у всякім разі, Старцев підбадьорливо всміхнувся.

— Ти, певне, перебрав можливі пояснення й тепер хочеш порадитись, на якому ж зупинити вибір? — спитав він.

— Так, — кивнув Янов. — Чи треба підозрювати когось у пошкодженні конверторів? Чому б не припустити якусь із природніх причин? Адже Сергєєв схиляється саме до цієї думки.

— Я маю ті ж факти, що й ти. Якщо міркувати формально, то ймовірність цього варіанту досить значна, але… інтуїція, — Старцев ніби аж завагався, перш ніж вимовити це слово, — інтуїція застерігає, що навряд чи тут усе так просто.

— А ти розумієш, на що перетвориться тут наше життя, коли ми погодимося з твоєю інтуїцією?

— Розумію, — похмуро кивнув Старцев.

— І головне — де сенс усього цього? Хто міг би бути в цьому зацікавлений? Це ж просто безглуздя. Інша річ — часи “Ціолковського” чи “Прогресу-1”, коли держави Землі поділялись на два ворогуючі табори. Тоді нашу аварію могли б улаштувати… ну, з ідеологічною, приміром, метою, але тепер… 61 Лебедя — давно досліджена і вкрай безперспективна система.

Старцев мовчав, дивлячись кудись повз Янова.

— Я певен, — не одразу відказав він, — що якби ми відкрилися з цим ділом Землі, то вже давно б знали, хто з нас таке зробив і навіщо.

Капітан боявся почути від Старцева саме це. Але він сподівався, що той чудово розуміє крайність такого заходу. Так, звісно, на Землі урахували б всю відому інформацію від дня народження кожного, і якась там система ЕОМ… Однак тоді винуватцеві аварії назавжди заборонили б літати, списали б його на Землю, Марс або Місяць. Для астронавта — це крах, хоч би що втішне говорили психологи з Центру.

— Таж нам нічого не загрожує, — сказав Янов. — На користь цього свідчить уже те, що особисто ні з ким із нас нічого не сталося під час