Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

мені здається, можна і не прив’язувати. Козу – інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.

– Та гаразд уже, – охолов я. – А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же в о н о хрумає!

– Молодець! – вигукнув Митько. – Звичайно, курку! І мороки набагато менше. – І по хвильці додав: – Та й безпечніше.

Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала та била крилами.

– Ху ти, – мовив, одхекуючись, Митько. – Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!

– Це хіба курка! – згоджувавсь і я, підводячись після невдалого кидка. – Це ж страус!

І ми знов якомога лагідніше заводили:

– Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!

– А тю-тю-тю-тю.

Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами.

– Та ну її, – не витримав перший я. – Всі коліна пооббивав.

– Зараз, зараз ми її, – не здавався Митько, виносячи з хати ковдру, – у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.

На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.

– Єсть! – вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її в мішок, і тут же загорлав: – Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!

– Ну от бачиш, – співчутливо сказав я. – А якби коза? Ото б намучились!

– Та й то, – відповів Митько. – Бери лопату, і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи.

* * *

– Ну що, Митю, може, вистачить? – я стояв по пояс у щойно виритій ямі і втирав чоло.

– Та де там вистачить. Йому звідси вилізти – все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.

– Нічого собі новину ти приберіг, – пощулився я. – Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?

– Та він на людей побоїться…

– Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? – промайнув у мене жахливий здогад.

– Звідки я знаю. Може, турист який.

– А де ж він тепер?

– Де! Додому поїхав!

– Додому! А може, – важко сковтнув я, – воно з’їло його?

– З’їло? – злякавсь Митько. – Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді… А що, – опустивсь на землю. – Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!

– Були речі, – промимрив я, відчуваючи, як сорочка липне до спини. – Сандаля. Отут же, біля куреня, лежала.

– Сандаля? Чому ж ти мовчав?

– А що мені було – кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!

– І куди ти її подів?

– У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.

– Ай-я-яй! – мало не застогнав мій друг. – Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була.

– Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.

– Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалії була б рада.

– Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?

– А що, – розпалювався ще більше Митько. – Рада була б!

– Та стривай!.. Щось ти вже сильно теє, перегнув.

– Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, і вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його хап! І готово.

– Еге, бач, як воно обертається, – роздумливо подав голос я. – Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже шукали б усі й міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.

– Авжеж, – зрадів Митько. – Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.

Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.

Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше воно здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма».

– Ху, ну і ну, – стомлено хитав головою я, дмухаючи на стерті долоні.

– Ямка – будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.

– Та ти що – кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе.

– Правда, я й не подумав. Але ж воно й так може забитись, коли падатиме, чи ніжку звихнути. Ми на дно подушку покладемо. Все-таки м’якше.

– А що ж, – згодивсь я. – Можна й подушку.

– Візьми в курені. Заодно й курку давай.

Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшися, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.

– Ти бачив таке? – дратувавсь Митько. – Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак от: кво-кво-кво-кво-кво.

– Ай, Митю, – зауважив я. – В тебе, як у жаби, виходить.

– То спробуй ти!

– Ко-ко-ко-ко-ко, – дуже справно почав я, але курка обійшла кругом дерева і сховалася за стовбуром.

– Тьху ти! – спересердя сплюнув Митько. – Та вона нікого не слухає. Дай-но я в неї хоч грудкою кину.

– Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.

– Звичайно, – згодивсь товариш. – Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула?

Бабуся підкинула! Інакше й не скажеш. Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути – і то не було вільної хвилини.

– А хто обіцяв юшку у казанку над полум’ям? – усе ж запитав я в Митька.

Той невдоволено зашурхотів соломою:

– Овва! Юшка! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то з села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку крадь, то яму рий. Ніколи й угору глянути. Хай уже трохи проясниться із оцим от, – кинув на озеро, – буде тобі й юшка, буде і свисток.

Тим часом споночіло. Ми намастились одеколоном «Гвоздика» і лягли в курені, вистромивши голови назовні.

– Швидше б ми його побачили, – мовив Митько, – а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.

– Хай собі.

– Скоріше