Люко Дашвар - Покров

Статечний хазяїн із дорогим годинником на зап’ястку, схожий вільною зачіскою на Хостікоєва, чемно запросив усередину, викидайло ростом із Кличка миттю зачинив двері, оглянувши перед тим швидким оком підходи до салону. Довгим вузьким коридором попрямували спочатку до великої зали, повної старовинних меблів і предметів декору. Хазяїн розчахнув непримітні двері в кінці залу — прошу! Аїда зробила крок у повну темряву і навіть перелякалася на мить: зараз її тут замкнуть і жорстоко катуватимуть, перш ніж вона віддасть безлімітну банківську картку.

Спалахнуло світло.

— Прошу, — знову чемно повторив чоловік, вказав на старовинне, оббите оксамитом крісло біля круглого ампірного столу з дивакуватими гнутими ніжками, на які й дихати страшно було.

Аїда відчула себе старою обтріпаною ґавою, яка залетіла з переляку в царський палац. А їй уже: чай-каву?! Келих білого вина? Знітилася. Поправила на грудях коштовне кольє з білого золота.

— Я з приводу сережок… — повторила, як пароль.

На чорному атласі — з десяток різних за віком, художньою цінністю й ціною прикрас, посеред них і сережки сімейства Бродських. Роздивлялася манірно всі, бо чомусь подумала, що так роблять постійні клієнти салону — не поспішають, прикладають до вух по черзі кожні, капризно вигинають вуста, супляться: щось воно не те…

— Зверніть увагу на ці діамантові сережки. Початок двадцятого століття, робота майстерні Нестеренка… — хазяїн нахилився над столиком, аби підхопити прикрасу з чорного атласу, сорочка на шиї розстібнулася, з-під неї — золоте пузате сердечко…

Аїда заклякла.

— Вам зле, пані? — хазяїн помітив: лице дивної клієнтки закам’яніло, зблідла.

Аїда простягнула руку, вказала на золоте сердечко.

— Продайте!

Хазяїн посміхнувся приязно, намагаючись приховати прикрість. Сховав сердечко під сорочку, застібнув неслухняний ґудзик.

— Вибачте. Не продається.

— Жіноча прикраса! Вам геть не личить, — забула, навіщо припхалася. Скутість зникла, вчасно повернулася природна стервозність, відсунула чашку з кавою, чорний атлас із сережками. — Продайте!

— Даруйте, ні!

— Чому?

— Талісман. З цього сердечка почався мій антикварний бізнес.

— Де ж ви придбали його?

— У п’янички за тисячу купоно-карбованців. Пам’ятаєте ті часи?

— Я заплачу тисячу доларів!

- І за десять не продам, пані. Вибачте. Художня цінність його невелика, проте серце — з історією. Належало колись сімейству Йоганна фон Лютцоффа.

— То все — брехня! Воно — моє! У мене його… вкрали! Не вірите? На зворотному боці — літера К, і якщо підчепити пальцем хвостик літери — воно відкриється.

— Так і є… - хазяїн зацікавився, присів навпроти Аїди. — Поважаю людей, які зберігають пам’ять про предків. Проте… Я немало часу присвятив вивченню історії цього серця. Літера «К» — значить Курт. Курт фон Лютцофф. Бачте, це сімейство замовило ювелірам у Варшаві одинадцять таких сердець — для кожної дитини, бо їх у пана Йоганна було аж одинадцятеро. Я маю відомості вже про п’ять таких сердець по всьому світу.

— Ви помиляєтеся! «К» — то Косташ. Моє дівоче прізвище. Мені його тато подарував, а йому — його мати… Продайте! — вчепилася кліщем. — Я півжиття його шукала. Вам — лише талісман, а для мене — то… — аж схлипнула.

І почалися торги. Хазяїн виявився ще тим жуком: відмітав усі пропозиції Аїди, аж поки…

— Добре, давайте так… Я з себе знімаю, — дістав сердечко з-під сорочки. — А ви з себе! — вказав на Славків подарунок.

— Домовилися! — Аїда зняла з шиї кольє. Антиквар поклав на її долоню сердечко.

Затисла в руці. Завмерла і раптом розридалася по-дитячому бурхливо і беззастережно. І все життя перед очима: барак на київській околиці, фото красивої, як артистка, мами Нати, яка добуває на півночі нафту для Батьківщини, суконьки від баби Тасі, карамельки на свята — за щастя, задьористі хлопчаки смикають Аду за коси: «Адка — байстрючка!», а Ада їм — у ніс!; Шуляк відкорковує зубом пиво, інститут, власна квартира, як манна небесна, безкінечні комсомольські збори, каталог «QUELLE» з недосяжними розкошами іншого життя, щирий Валя будує плани, цитує схвильовано Іздрика:

…Ягоди наші ростуть у гіпофізі

пагода наша — зліва де серце

з моря погода нам зрештою пофігу

ми самостійно виношуєм сенси

і самостійні у нас психоделіки

і саморобні наші нірвани

ми ще збудуємо дві-три америки

і атлантиду під океаном…

— Будівельник… — усміхнулася гірко.

Покинула антикварний салон поспіхом, наче боялась: хазяїн передумає, забере пузате сердечко, а в голові все вірші, які Валя їй дарував… Усілася в «тойоту», дістала мобільний, довго мусолила в руках, дивилася на фото чоловіка в телефоні, усе мордувалася: зателефонувати? Спитати: ти як? Живий? Так Валя ж дорікатиме: «Все через тебе, повернися, рідна моя, дай сил жити!»

— Ні! — так і не наважилася.

До нової хати повернулася задовго до приїзду Шуляка. Не взялася вкотре переставляти меблі та перестилати скатертини собі на догоду. Всілася біля вікна, тримала в руці пузате золоте сердечко.

— Моє… - шепотіла. — Тільки моє… Матері не віддам. І Мар’яна обійдеться. То… про бабу Тасю згадка.

Кортіло одразу ж надіти ланцюжок із сердечком на шию, та передумала: не хотілося, щоби Шуляк його бачив. Наче тільки Аїдине! І дивитися на нього іншим — зась! Поклала в скриньку.

Шуляк приїхав під вечір, веселий, збуджений, наказав Аїді вдягатися швидко в найкраще і не забути кольє з білого золота на груди почепити.

— У лазню їдемо, — повідомив. — У мене там теє… ділове спілкування в неформальній обстановці. А потім спеку влаштуємо, відірвемося.

— Кольє в лазню! Може, ще шубу прихопити?!

- І шуба згодиться! Ти, Адко, такі лазні тільки у фільмах про мільйонерів бачила. Лазня в заміському маєтку мого партнера. Маєток посеред лісу. Ліс за Києвом. Зрозуміло?

— Кольє не вдягатиму, — затялася царівна. — Ще загублю чи поцупить хтось. Ми в лазню, а служниці по кишенях! Знаю я… ці заміські маєтки.

— Звідки?! — розреготався Славко.

Царівна розгнівалася, дістала зі скриньки пузате золоте сердечко.

— Купила сьогодні… - навісила на шию, роздивлялася схвильовано.

Шуляк сердечко помацав, глянув на коханку з прикрістю: «Нащо тобі така дешевка, Адко?»

— А мені подобається!

Скільки їхали до маєтку в лісі, стільки Аїда голову сушила: може, признатися Шулякові, що поміняла його коштовний подарунок на дешеве з комерційної точки зору пузате золоте сердечко. «Хай не знає! — вирішила. — Час мине, скажу, що загубила… Чи… Мар’яні подарувала! А що? Це ж нормально?»

Мар’яна не дочекалася ранку, хоч і намагалася втримати нетерплячку. Аби відволіктися і не бігти поночі до Ярка на Рибальський, перевірила вхідні дзвінки на мобільному: хоч хтось за увесь січень згадав про неї?

— Жодного вхідного? — не повірила. Заходилася знову перевіряти. «Наркомани телефон попсували», — вирішила. Миттю