Люко Дашвар - Покров

не мала сумніву: Надія Дорош — Яркова мати. А Ярко — сьоме коліно. Останній Дорош…

Навіть не стала дочитувати статтю: все так ясно, так… несподівано!

— От і знайшла, — впала на ліжко, нахабно закурила в постілі — радості не було. Дивні думки заполонили голову. Якщо історія Хотинського про спадок нащадку Яреми Дороша в сьомому коліні не вигадка… Якщо в далекому «Банку Монреаля» повірять, що прямих нащадків по лінії Яреми немає, а лише по лінії його дядька Самійла… Якщо канадських банкірів влаштує ця версія… то Мар’яна отримає не тільки відсотки винагороди — поверне собі Ярка, разом із ним отримає спадок Дорошів…

Підхопилася.

— Ярка знайти! — вдягалася на ходу, до дверей.

— Куди, квітко моя?! Ніч надворі, - баба Ната заступила онуці шлях до щастя, дивилася суворо, не жартувала.

— Бабо Нато, відчепися! Я — не маленька. Мені терміново треба з однією людиною зустрітися!

— На Майдані?

— На Подолі!

Бабця брови насупила, мить подумала, дістала з кишені грошей трохи.

— Таксі викличи. І зателефонуй мені, як повертатимешся, — зустріну.

— У мене мобільного нема. Украли… На Новий рік. У ту ніч, коли ти… тато…

— А чого мовчала? — бабця порилася у своїй торбі, дістала з неї мобільний, простягнула Мар’яні. — Бери…

Мар’яна взяла до рук телефон, глянула на бабцю приголомшено.

— Це мій мобільний! Ось подряпина, ліхтарик не працює, - роздивлялася апарат, гніву набиралася, наче баба Ната і є тою останньою незборимою перепоною, якої так страшилася. Бабці в очі: — Де взяла?

— У вірменки знайомої купила, — спокійно відповіла бабця.

— Не бреши! — несподівано люто вигукнула Мар’яна. — Ти брешеш! Ти весь час брешеш мені! І про Едю свого брехала! І про кохання своє неземне! Ти — злодюжка!

— А ти — дурепа мала, мелеш чортзна-що, — відмахнулася баба, посунула на кухню.

Мар’яна і сама не розуміла, чому так роз’ярилася. Кинулася за бабцею вслід.

— Ти куди? Куди? Чого ти тут швендяєш, як по власній хаті?! Забирайся! У тебе є де жити! Де твій дім?!

— На ДВРЗ біля лісу.

— От і складай крадене у своїй хаті! Давай! Уперед! На ДВРЗ!

Бабця зупинилася. Посуворішала.

— Охолонь, бо допоможу, — сказала.

— Лякаєш?! Мене? У моєму домі? І що ти зробиш?! Уб’єш мене?! Як ту Марину в Одесі?!

Баба розмахнулася — як лясне онуку по щоці.

— Попустило?… — спитала спокійно.

Мар’яні зірвало дах.

— Будьте ви всі прокляті! — верещала-захлиналася, плакала, била ногами в стіни. — Ти, твоя пихата донька-царівна! Тато-тюхтій! Лежить, поворухнутися несила, а нерви мені тріпає: не прийму твоєї допомоги, доню! Та що за пастка?! І оця хрущовка, оця країна! Дістали! Ненавиджу вас усіх! Ви всі — сусіди! Сусіди, не рідні! Я для вас — чужий двір. Посмієтеся, не поможете! За що мені така рідня? Он у людей… Династії, художники, кватроченто… Збираються, не губляться, шануються. І з давнини… за них хтось із предків турбується і досі. А у нас… Хіба це сім’я? Горе! Нащо така сім’я?! Вік би вас усіх не бачити!

Ухопила куртку, на бабу люто зиркнула.

— Як повернуся, щоби і духу твого не лишилося!

— Стій! — баба кинула на стіл сиру курку, яку саме збиралася на порційні шматки різати. Руки об фартух витерла. — Не йди у ніч. Як уже так тобі несила — я піду…

Посунула до передпокою. Мар’яна — услід. Ще горіла, пекла бабу гнівним поглядом. Бабця обмоталася лахміттям своїм, напнула смішну плетену шапку з оленями, торбу на плечі.

— У твоєму мобільному мій номер є…

— Не згодиться!

— Хто зна? — бабця переступила поріг, озирнулася до онуки.

— Що дивишся? Журба?… — вигукнула Мар’яна зухвало. — Доню свою найди! Їй пожалійся!

Царівна не сумувала, азартно обставляла нове життя всім тим, про що роками безнадійно мріяла. Меж нема! Попервах питала Шуляка: «Дзеркало венеційське купити можу?»

— А чому ні? — усміхався щедрий Славко.

— Двадцять тисяч…

- Євро?

— Гривень.

— Бери!

— А рояль білий?

— Ти граєш?

— Буду уроки брати.

— Ну, давай… Піаністка!

В одному тільки конфлікт. Славко казав: «Звільняйся зі свого архіву, Адко! Нащо тобі той пил? Та царівна вперто трималася за останню ниточку, що пов’язувала її зі старим, таким звичним життям».

— А перед ким я в новому костюмі ходитиму? Перед тобою? — округляла тевтонські прозорі очі. — Тобі — аби я взагалі без одягу.

Шуляк реготав, погоджувався: «Роби, що заманеться, Адко! Знатимеш, що то таке — жити зі справжнім мужчиною!» Зникав на день-два: «Справи, люба! Не крутитимуся — гавкнеться наше щастя. Не сумуй! Я приноситиму, ти витрачатимеш». Вручив Аїді безлімітну банківську картку. Нормально?

Царівна не зрадила уродженій стервозності, відповідала в’їдливо:

— Поки що нормально…

Сумління не турбувало — хіба пробитися до Адиного серця крізь мотлох із шуб, тканин, черевичків, бронзових люстр, шовкових піжам, мармурової ванни і змішувачів із позолоченими лебедями замість краників. Бачила Аїда такі в Інтернеті… Одне дивувало царівну: все до хрущовки на Воскресенці приміряла. І дзеркало венеційське, і білий рояль, навіть позолочених лебедів. Розставляла їх подумки в обмеженому панелями мізерному просторі на п’ятому поверсі: рояль біля вікна поставить, дзеркало — навпроти, щоб у вітальні більше світла…

— В’їлися в мене злидні, як п’явки! — дратувалася. Навіть вирішила, що настав час вдарити по бідній минувшині дорогоцінними прикрасами. Пафосно вдарити, по-багатому.

— Хочу автівку з водієм! — повідомила Шулякові. — Щоби возив мене в місто на закупи.

— Нормально, — кивнув коханець. — У мене «тойота» майже нова без діла іржавіє, - подумав мить, на Аїду глянув. — А мужика не проси. Знаю я тебе, Адко! Краще я тобі водійські права куплю.

Під кінець січня царівна вишивала столицею на червоній, як помідор, «тойоті», навчилася гучно натискати на клаксон і показувати «фак» обуреним водіям.

— Ти що, не бачиш, що я їду?!

Поїздки за кермом збуджували не гірше за секс, одне бісило царівну: центром не покатаєшся. Клятий Майдан розтікся на півміста, там барикади, тут патрулі й заблоковані вулиці. Та революційні пристрасті не збили з курсу.

— Прикрасу собі хочу… Вишукану й ексклюзивну. Не все ж мені кольє з білого золота носити. Під кашеміровий бордовий костюм геть не пасує. І сережок гідних не маю.

Ювелірні салони в центрі не працювали. Аїда порилася в Інтернеті, знайшла сайт антикварного салону на Червоноармійській, що він торгував старовинними прикрасами. Продивилася асортимент, зупинила свій вибір на золотих сережках зі смарагдами і, хоч зелений ніколи не входив у пріоритети, загорілася: сто років тому сережки належали комусь із жінок відомого в столиці сімейства підприємця Бродського. Цілком пристойний рівень для царівни.

Антикварний салон зустрів наглухо зачиненими броньованими дверима. Над входом камер більше, ніж на Алькатрасі. Натисла кнопку дзвінка: