Люко Дашвар - Покров

— Що сталося? — Поля передзвонила за мить.

— Нічого… Тобто… Тобі чогось із дому треба? Я на Воскресенці зараз, можу принести.

— Мусь, принеси книжок, якщо дядь Валя дозволить. У нього така бібліотека класна.

— Чого хочеш? Детективи, пригоди? — зажурено запитала Мар’яна: мобільний працював, отже, їй ніхто не дзвонив. Ні Хотинський, ні Ярко…

— Пригоди, поезію, класиків…

— Поль, у мене тільки дві руки й одна спина, — Мар’яна відрубала зв’язок, закинула до рюкзака книжок наосліп, глянула на годинник — четверта ранку, а надворі темно, хоч око виколи, зачинила спорожнілу хрущовку, заспішила на Рибальський.

Ніч, зла сусідка, не помагала, насміхалася: лякала чорними тінями, нахабно лізла під одяг морозом. І не сховатися від тої ночі — грошей катма, чимчикуй, Мар’яно, пішки. Отак до ранку і дійдеш… «І хай! — ярилася. — До тата не піду сьогодні! Однаково знаю: операція за тиждень, ліки куплені, а знову спостерігати, як він говорить зі мною, наче примушує себе, від допомоги відмовляється — не хочу! Набридло! Отак не піду день-другий, може, по-інакшому заговорить… Не хочу його бачити!»

Усе далі, далі від Воскресенки.

— Та й бабця, мабуть, навідається до нього… — пробурмотіла.

«Бабцю теж не хочу бачити! — гнів не відпускав. — Лукава така… Точно ж мобільний у наркоманів поцупила. І гроші для тата щодня приносить. А звідки? Були би в неї гроші вдома — один би раз принесла, а вона — ні! Щодня звідкись тягне… Або краде, або жебракує! Ганьба, їй-богу! А ще повчає… Хай он доню свою…»

Згадала про матір, ще більше роздратувалася.

— Ця ще!..

«А мама… мене бачити не хоче! Здиміла — хоч би раз зайшла, спитала: ви тут як? А пофіг! То і мені пофіг! І я її знати не бажаю! Тільки хіба що глянути одним оком, на кого вона нас проміняла!»

До Московського мосту дісталася за годину. Тьмяний зимовий світанок зустріла біля старого пішохідного мосту, що вів на Рибальський. Ноги набила, втомилася, та зупинилася не від того — серце завмерло: от і все? Ще хвилин п’ятнадцять, щоби дістатися Яркової барлоги… Він же зрадіє? Прийме?

— …На іконі присягався! — нагадала собі, зрушила.

Скільки йшла Рибальським до п’ятиповерхівки, стільки підтримувала себе мріями. Гроші є! Будуть! Не міг Хотинський так настирливо вимагати від Мар’яни родоводу Дорошів, аби за цим не стояли реальні гроші. Не міг сам так наполегливо і фанатично, як Мар’яна, увесь час віддавати пошукам, тому…

— Тому я перша докопалася! А Хотинський… навіть якщо шукає, то зараз ще далеко від мети!

«Це тобі за приниження! За те, що використовував мене! — плювала подумки в очі колишнього коханця. — Уявляю твою пику, коли ти дізнаєшся, що я не тільки сьомого останнього Дороша знайшла, але й… заміж за нього вийшла і ми вдвох дременули в Прованс, про який ти так мріяв! Чи в Італію, подалі від усіх цих проблем і негараздів. А ти, альфонсе, кусай лікті! Тобі жінки платять? Тільки не я! Але ти знай — я би могла, я тепер багата! У мене тепер не тільки відсотки за пошуки. У мене Ярко зі спадком! Так що, прощавай, нікчемо! Що? І гадки не мав, що так усе обернеться?!»

Побачила здалеку Ярків дім, зупинилася, думки обірвалися.

— А прапор де? — прошепотіла розгублено, як мала дитина, що холодильник розчахнула, бо там морозиво холоне, а морозива нема.

Підійшла ближче, вдивилася у вікно Яркової кімнати. Нічого ззовні, ані клаптика…

— Мамо рідна! — душа в п’яти, ноги не несуть. Перед очі — Майдан.

— Господи, до біса гроші… Хай він буде живий, — усе повторювала. З тими словами піднімалася сходами, дійшла до знайомих дверей. — Нащо я його покинула?! Нащо?! Хай він буде живий…

У голові гуло. Завмерла, натиснула кнопку дзвінка.

Незважаючи на ранній час, двері розчахнулися миттєво. До Мар’яни подалася стривожена Аніта, видихнула полегшено.

— Слава Богу… Ти з Ярком, дитино?

Мар’яна пополотніла. Похитала головою — ні. Аніта не повірила — зазирнула за спину дівчини, у порожнечу темного під’їзду.

— Та що ж це?… — приклала руку до серця. — «Валокордин»… Зараз…

Посунула до своєї кімнати, залишила Мар’яну посеред темного коридору. Мар’яна зробила крок до Яркової кімнати. Завмерла. Штовхнула двері…

У кімнатці ще правила ніч, та навіть без світла Мар’яна бачила — на ліжнику хтось дихає важко.

— Ярку?… — намацала вимикач. Спалахнуло світло.

На матраці лежав блідий Біджо з синіми колами синців навколо очей. Підтримував лівою рукою перев’язану правицю, мружив очі.

— Привіт… — прошепотів слабко.

— Що сталося?… — коліна підігнулися. Опустилася на ліжник поряд із Біджо.

— Усе… нормально, — Біджо скривився з прикрістю: мовляв, пусте, нема про що балакати.

— На Майдані?

— Біля Будинку офіцерів.

— Там теж війна?

Біджо глянув на Мар’яну здивовано, наче питав: «Хіба ти сліпа? Новин не дивишся, людей навколо себе не бачиш?» Мар’яна і не збиралася читати по очах.

— А де Ярко? — спитала якомога спокійніше, хоч серце виплигувало з грудей.

— Не знаю…

— Ні, ні… Ти про що?! Ви — друзі! Ви весь час разом: на верхотурі, після роботи, на Майдані! — підхопилася. Забігала по кімнатці, забула, що Біджо зле. Дивилася бідасі в очі, тремтіла від гніву: — Де Ярко? Чому ти не знаєш, де Ярко? Ти маєш знати!

Біджо брови звів, кивнув, спробував підвестись.

— Ти права… Я зараз…

— Ні! Тільки не це! — у дверях стала схвильована Аніта. Оминула Мар’яну, до Біджо: — Тобі не можна вставати! Кістка зламана! Температура до сорока підскакує, побитий весь. Хоча би тиждень відлежися… — до Мар’яни озирнулася, в очі їй: — Маємо зберегти кожне життя, яке зможемо! Кожне!

— Ярко… — прошепотів Біджо.

— Аврора Ярка шукає! Друзі йому помагають, Федя десь вештається, людей розпитує, а ти поможеш, як одужаєш! — Аніта знову запурхала навколо Біджо: поправляла подушку під головою, мацала лоб, хитала головою.

— Що з Ярком сталося? — лякаючись власного голосу, глухо спитала Мар’яна.

Аніта потьмяніла. Біджо зсунув брови.

— Зник. Три дні тому. Прямо на Майдані. Відійшов від намету, куди ми інформаційні листки привезли. Хотів людям скоріше роздати. І… все.

Мар’яна відчула, як у голові ворушиться темна тінь, шепоче: «Я розповідатиму тобі про життя… Його немає!»

— Замовкни! — вигукнула відчайдушно. Круглими від жаху очима повела по кімнатці: карабіни, ноутбук, книжки італійською, велика родинна світлина — хай би їй грець! — Аніта затулила рота долонею, Біджо зціпив вуста.

— Я… Поля, — прошепотіла.

— Про що ти, дитино? — обережно спитала щиросердна Аніта.

— Я — Поля, — спустошено повторила Мар’яна.

Розділ 7

Наосліп

Усі шляхи вели на Майдан. Сліпим сірим ранком 1 лютого 2014 року Мар’яна поспішала в