Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

Розділ 14. В якому бій хоробрих любить.

Я мовчки дивився у вікно автомобіля. Люди та будівлі пролітали повз і залишалися десь позаду. А що ж чекає мене попереду? Кривава бійня чи легка прогулянка? У будь-якому разі, пам'ятаючи попередження псевдокапітана про те, що мене, скоріш за все, обшукають, зброю я не взяв.

Проте захисний амулет і перстень все ж таки надів, а в кишеню модної куртки поклав еліксири і сигнальну паличку. Ламати її зараз чи ще зачекати? Це питання непокоїло мене з того самого моменту, як довелося сісти у цей дурнуватий квадратний автомобіль Гриші.

— Не міг собі придбати нормальну машину? — пробурмотів я. — Що за дурний несмак...

— А що тобі не подобається? — здивовано прошипів Гриша, крутячи кермо. — Гелендваген — гарна машина. Солідна.

— Якщо ти передивився підліткових бандитських серіалів, то так, солідна, — невдоволено фиркнув я. — А як для чаклуна — це дурниця якась. Навіть для темного чаклуна.

Одноокий зміряв мене ображеним поглядом, пригальмував у пробці і прохрипів погрозливо:

— Те, що ти потрібен князю живим, ще не означає, що я маю довезти тебе неушкодженим. Дивись, щоб інше око в тебе не стало підбитим — для рівноваги.

Я знову відвернувся, розглядаючи місто за вікном. Клятий злидень таки влаштував мені синець, і навіть запаси кремів та мазей, якими я розжився після недавніх подій, не змогли нормально приховати його за той короткий час, що був у мене перед виходом. Виглядаю як посміховисько якесь, навіть крута куртка не допомагає. Тому настрій, який і так не був бойовим, остаточно впав на дно. Хотілося жалітися, грубіянити і кричати від безпорадної злості. Я глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися, і запитав:

— А куди ми їдемо? Ще довго?

— Одразу в бій. Хе-хе. До твоїх друзів з СБУ у гості, — зареготав Гриша, від чого його шрамоване обличчя стало ще більш потворним.

— Вдвох? — здивувався я. — Не думаю, що ми впораємося.

— Зараз об'єднаємося з основною колоною і поїдемо далі, — одноокий іронічно подивився на мене і фиркнув. — Не бійся, тебе в бій не відправимо. Там є кому воювати й без тебе.

Я скривився і замовк. Сигнальну паличку в кишені можна спокійно ламати. Які там мені задачі Іван Петрович нарізав? Зламати паличку, і коли почнеться бій, тікати в лісок. Вважай, півділа зроблено. Не так вже й складно. Ага.

Хвилин через десять машина виїхала на широку вулицю і акуратно влилася в колону з двох таких самих джипів і чотирьох чорних тонованих мікроавтобусів.

— Ось і наша підліткова банда, — потворно посміхнувся Гриша. — Скоро будемо на місці.

Через півгодини пробок ми нарешті дісталися до знайомого провулку. Навіть магія не здатна подолати пробки. Тепер я про це дізнався напевне.

Автомобілі зупинилися біля воріт у двір, а наш проїхала трохи далі, до дверей нотаріуса. Гриша розвернувся, взяв із заднього сидіння ножни з шаблею і зібрався виходити.

— Гриша, ті люди тобі не суперники, — схопив я за руку одноокого. — Спробуй нікого там не вбивати. Не треба зайвої крові.

Він з іронічною посмішкою подивився на мене, хмикнув, після чого вирвав руку і різко вийшов з машини. Як тільки двері нотаріуса зачинилися за його спиною, я поглянув на те, що відбувалося біля воріт. А подивитися було на що.

Три фігури у чорних плащах і глибоких каптурах плавно виринули з джипа і встановили якісь стовпчики, оточуючи ними місце біля воріт, де зібралися машини. Повітря між стовпчиками дрижало, утворюючи непомітну стіну навколо магів і входу у двір. Щось мені підказувало, що це якісь чари невидимості або ілюзії, щоб простяки не бачили, що тут відбувається.

Мікроавтобуси відкрилися, і звідти почали вилазити, знайомі вже по маєтку князя, бійці. Вони були лежачи запаковані в машини штабелями аж під саму стелю. Бійці вилазили, брали автомат і меч та ставали в стрій. Просто на очах переді мною розгорталася армія — під сотню бійців. Коли мікроавтобуси спорожніли, в їх відчиненому кузові почали встановлювати кулемети на станинах.

Двері нотаріуса відчинилися, і Гриша діловито підійшов до воріт і вдарив тричі у дзвін. Два бійці підскочили і легко виламали ворота з профнастилу. В арку повільно почали заїжджати мікроавтобуси з кулеметними розрахунками у супроводі бійців, які грамотно прикривалися за автомобілями від можливих обстрілів.

Останніми заїхали джипи: ми з мовчазним Гришею, машина з трьома чаклунами в каптурах і остання, з якої ніхто не виходив.

Перше, що зустріло мене при в'їзді в просторову кишеню — це звуки стрілянини. Сотня кадаврів князя відкрили шалений вогонь по маєтку з автоматів і кулеметів, встановлених у мікроавтобусах. Захисники зі стіни відповідали тим самим.

Кулеметні черги розривали тіла кадаврів; у деяких із них кривавою кашею вибухали голови від пострілів снайперів, але вони все одно повільно наближалися до маєтку, прикриваючи один одного вогнем і ховаючись за повільно рухомими броньованими фургонами з кулеметами.

Потрапивши у справжню зону бойових дій, я підсвідомо вжав голову в плечі. Хаос навколо паралізував, інстинкти вимагали кудись бігти, забитися в якусь щпарину й не відсвічувати. І тим паче не виходити з джипа, навіть з-під такого сумнівного захисту.

— Та не бійся ти, — скривився одноокий, виходячи з машини. — Тебе в бій не кидатимуть. Постоїш у тилу.

Я зціпив зуби, глибоко вдихнув і вийшов слідом. Ми дійсно залишилися в тилу. Основна маса бійців активно наближалася до маєтку, залишаючи позаду тіла знищених товаришів. Не так багато, як мені б хотілося. Знищити кадавра — це нелегка справа: вони не бояться болю, не знають втоми, а їхні тіла слабко вразливі навіть для спеціальних боєприпасів. На додачу, на обмундирування для них теж не поскупилися: гарні бронежилети з шоломами, автомат, пістолет, гранати. Ці напівмертві вояки були озброєні не гірше за спецназ якоїсь європейської країни.

Зі стіни зі свистом зірвалися дві ракети й додали хаосу, влучивши в мікроавтобуси. Вибухова хвиля докотилася до нас, і я від несподіванки аж присів. Захисники підсилили свої позиції: броньованих авто у кадаврів не залишилося — два щойно підірвали ракетами, а інші якраз перед цим підірвалися на мінах. По кадаврах також наче коса смерті пройшлася: місцями їхні шматки рясно розліталися навколо під звуки вибухів. Хоча частіше кадаври, отримавши важкі пошкодження, навіть із відірваними кінцівками просто залягали на місці й продовжували стрілянину, прикриваючи товаришів, які ще могли продовжувати наступ. Схоже, Іван Петрович не полінувався й підготував мінні поля. Хоча я б і не сказав, що ефект був вражаючий.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍