Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

Але я дивився не на це. Дві маленькі постаті демонстрували неабияку командну роботу в "обробці" сплячої. Одна з них виглядала як маленький атлет у синьому трико. Тільки ручки і ніжки в нього були аж надто перекачані, тоді як голівка була настільки крихітною, що її майже не видно. Цей атлет весело скакав по спині сплячої дівчини й щось радісно наспівував собі під ніс.

Другий злидень був схожий на дідуся, одягненого в дерюгу і солом'яний капелюх. Природа чи магія наділили його просто велетенським, бугристим носом, з якого постійно текли соплі. Ця в'язка рідина заливала подушку дівчини, а дідусь повзав слідом і розмазував її рівним шаром.
Мене аж пересмикнуло від огиди. Тим не менш, я тихенько підкрався і швидко вхопив стрибучого атлета. Той заверещав і зацідив мені кулаком в око. Від несподіванки я, підраховуючи іскри в очах, впав на підлогу, але маленького виродка не випустив, чекаючи, поки він стане зовсім маленьким, щоб, нарешті, сховати його в шкарпетку.

– Тихо, – прошипів Лаврентій. – Злиднів вона не чує, але твої стрибки по кімнаті можуть розбудити дівчину. Ти думав, як будеш виглядати, коли вона прокинеться?

– Та я намагаюсь! – пошепки відповів я, тримаючи обома руками злидня, який, попри свій зріст, намагався взяти мене на больовий прийом.

– Кья! – заверещав він і вдарив мене ногою в вухо.

– Такий малий, а б’є, як відбійний молоток, – скривився я, притискаючи маленького атлета до підлоги. Той не хотів піддаватися і дуже активно намагався вислизнути з рук. – Тихіше ти! Не розбуди Юлю, бо мені буде горе.

– Хе-хе, – почувся сміх збоку.

Я повернув голову і побачив на краю стола дідуся. Він, єхидно посміхаючись, здійняв над собою склянку й кинув її на підлогу.

– Та чорти б вас вхопили! – прошипів я, заплющивши очі в очікуванні звуку розбитого посуду.

– Я страхую, не бійся, – прошепотів Лаврентій, простягнувши руку. Склянка застигла в повітрі. – Вирубай П’ятку, швидше!

– П’ятку? – я глянув на злидня, що верещав у моїх руках, і не придумав нічого кращого, як дати йому щигля по маленькій голівці.

На диво, він одразу затих і зменшився до розміру кулака. Я скористався цим і швидко сховав його в шкарпетку. Тихо встав з підлоги, розставив руки й навшпиньках пішов до стола, на якому стояв сумний носатий дід. Той важко зітхнув, висморкав величезну соплю на підлогу, здійняв руки й теж зменшився.

– Все? Здаєшся? – задоволено посміхнувся я, ховаючи й покірного діда в шкарпетку. – А крику ж було стільки... Тепер синець, мабуть, буде.

– Забираймося звідси швидко, – прошепотів домовик, кивнувши на дівчину, яка небезпечно заворушилася.

Я кинувся до виходу, тихенько причинив двері й з полегшенням видихнув. Лаврентій махнув рукою, замок тихо клацнув. Я приклав вухо до дверей. Очевидно, дівчина прокинулася. Ми вийшли дуже вчасно, інакше репутація маніяка приклеїлася б до мене на весь залишок життя в гуртожитку.

– Що це за сволота? – спитав я домового, кивнувши на шкарпетку.

– П’ятка. Він товчеться по людях, поки вони сплять, і через це вони встають вранці розбитими, з болем у спині чи інших частинах тіла. Також полюбляє трохи рухати меблі до людини. Іноді не вистачає міліметра, щоб не вдаритись об стілець. Тоді П’ятка тут як тут – підсуне так, щоб ти забився. Або відсуне стілець трохи, щоб ти впав.

– Він мені одразу не сподобався, – пожалівся я, потираючи забите вухо. – А дідок з носом, що він робить?

– Це Липун, – засміявся домовий. – Його соплі магічно приклеюють людину до ліжка чи крісла. Через це людині важко відірватися від подушки чи піднятися зі стільця. До того ж він вирощує плісняву в темних кутах шаф або ванних кімнат.

– Які огидні, але винахідливі створіння. Не перестаю дивуватися, – похитав головою я. – Ну що, куди далі?

Раптом задзвонив телефон. На екрані світився незнайомий номер.

– Це Гриша. Я чекаю надворі, – прозвучав у трубці шиплячий голос одноокого. – Час зайнятися справою.

Відповіді він не чекав. Під звук коротких гудків у трубці я подивився на Лаврентія.

– З іншими злиднями пізніше розберемося, – прохрипів я, відчуваючи, як від нервів перехоплює горло. – Час вирішувати питання з князем.

– Я вірю в тебе. Ти впораєшся, – підбадьорив мене домовий.

Я кивнув і мовчки пішов до своєї кімнати. Збиратися на діло. Як справжній грабіжник.