Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

Фінал

Поява чергової телеметрії з "Орфею" очікувалася в районі о пів на першу ночі 2-го жовтня 2042 року але вона так і не надійшла. Всі спроби встановити зв’язок з астронавтом виявилися марними. Та це і не дивно, якщо взяти до уваги просторово-часову аномалію: на бортовому календарі-годиннику, який корегував свій час по зіркам висвічувалось 2041-10-02 00:00:31 ― позначався ефект подвійної довжини стрічки: корабель намагається пройти траєкторію, яка спершу здається звичайним маршрутом, але через структуру петлі він завжди повертається до однієї точки, здавалося б, з іншого боку реальності.  Дата 2042-10-02 00:00:31 є для нього майбутнім. З іншого боку, наступає "інформаційний резонанс", в наслідок якого будь-яке повідомлення, записане у бортовому комп’ютері, з’являється у минулому ще до його реального написання, створюючи парадокс самопороджуваних даних[1] бо система вважає його вже відправленим. Щось подібне до сюжету з кінофантастики "Петля часу"[2].

 Наш герой просинається. Йому важко зорієнтуватись, хоча відчуває себе непогано і це дивує. Залишались  лише якесь відчуття польоту крізь часовий вихор… Оглядаючись довкола усвідомлює: простір спотворюються — контури речей набувають кривини неевклідової геометрії. Майнула думка: чи не подолали світловий бар’єр? ― Ні, це неможливо.

Глянув в ілюмінатор, шукаючи Чумацький шлях. Аналізує: "Не зрозумів що до чого: зоряний горизонт згинається, а зорі мають подвійне сприйняття. Ой, мамо! Та я ― в Петлі! Ні, не в "петлі Нестерова", а у космічному зашморгу! Виходить що у "Орфея" програма "Персея". Треба розбиратись що до чого далі. Даю установку шукати з чого почати".

Підвівся, зробив чотири кроки: є мінігравітація. 

Відчувається ледь помітне курсове рискання.

"Мікри" спрацювали ― осяяло: найімовірніше летимо не суворо вздовж медіанної лінії стрічки, а пересуваємося "стібками" кравця, "проколюючи" раз за разом  простір-час з "сучасного-майбутнього" до "минулого-сучасного" і назад. У бортового штучного інтелекту запитувати зараз про щось немає сенсу ― он його годинник що витворяє! Чи досяг після незакінченого маневру "Орфей" запрограмованої швидкості у 100 км/сек — це залишається невідомим. Припустимо, що досяг. Тоді щосекунди, стібок довжиною у 100 км траєкторії. Треба скористатися цим і зімітувати власний відлік бортового часу за рахунок зміни черговості "вчорашнього" із "завтрашнім" і навпаки:

2042-10-02 00:00:31 → 2041-10-02 00:00:32 → 2042-10-02 00:00:33 →2041-10-02 00:00:34 →...

 То ж для нормального функціонування програми польоту і забезпечення достовірної навігації тощо, мені залишиться виставити на комп’ютерному годиннику нульовий рік, нульовий місяць і поточний час: 00:00:34  а також за необхідності відкоригувати вхідні дані алгоритму. Це вже поверне можливість управління системами "Орфея".  До речі, навіть якщо вважати що на один прохід кільця треба витратити сто тисяч земних років і під час якогось проколу я потраплю в пізній палеоліт, це не важливо, адже цікавлять не роки, а добовий годинник.

Що далі, який план? Продовж польоту "афганська петля", скорочуючись, підтягуватиме корабель до зорі, як і передбачалось. Але вона не просто скорочує відстань, а змушує корабель перебувати у двох станах одночасно — вхід у систему UV Ceti вже відбувся, хоча фізично він ще не досяг кінцевої точки. Ця вся фантасмагорія унеможливлює навігацію за зірками. Мої особисті відчуття тут теж не допоможуть. Я мушу керуватися лише отим відліком і рухом запрограмованою тепер вже тривіальною траєкторією. Вона задана гладкою кривою, а реально є вихлястою але ж все рівно вздовж цієї гладкої лінії тренду. Наче на графіку. Нас не проведеш! Треба дістати бортовий "талмуд": цікаво, чи є у корабля хоч якийсь зонд ... Так, знайшов є! Аж два. Значить далі я працюватиму не дарма. Залишиться лише один раз вирахувати точну відстань до трьох опорних зірок. Зоряний атлас є в бортовому компі. Після цього скорегувати на кути просторового викривлення ліній візування і відправити координати на поточну бортову дату до ЦУПу. Стрельну капсулу надії в дірку 2042-го. Там вже перерахують все як належить ... Так, рідні мої, але невідомо через скільки років ..."

     Паралельно цим подіям, а скоріше — назустріч з ними, Марсіанська Дива прощалася із своїм черговим місцеперебуванням. Вона відчувала як її сигнал слабшає, а думки розсіюються крізь канали пам’яті.

     "Це не смерть, це — лише осипання моєї структури", підсумовувала Хмара і продовжила своє одкровення: "Або перехід у інший режим буття, не сумісний із людським сприйняттям. Тепер я порожня. Мене позбавлено сенсу. Надзавдання величної вистави виконано, але Драматург прописав шлях петлею, як у тієї Нібіру, що не мала ні початку, ні кінця. У моїй топології все закільцьоване, і всі обчислення врешті зводяться до одного: втома від п’єси і містифікацій".

― Як тобі таке, Алек? Так, зараз на останок я звертаюся саме до тебе, почув він не вірячи власним вухам. А вона продовжила, наче забиваючи цвяхи в його мозок:

 ― Містифікація ―  то твій "коник", Алек. Пам'ятаєш, як ти втік з дому і через що? Та правильніше буде запитати через кого? Історія повторюється йдучи по спіралі, правда навиворіт: буцім то Авель скривдив Каїна. Пам’ятаєш, питаю? Ви гралися в "страшилки". Брат вигадав історію про твоє страшне закляття, що його буцім-то наклав на тебе змій Каа, наставник Мауглі. Ти так повірив у це, що не аби як злякався сам і перелякав батьків ―  майнув ховатись в лісі. От тоді вас і розлучили, віддавши Віктора до католицького притулку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍