Salamander - Темні нащадки, Salamander

Коли вона відкрила очі, то побачила зовсім інший пейзаж. Вона стояла на порожній вулиці, за її спиною залишався портал, який уже почав зникати, поглинаючи останні сліди магії.

Заворожена новою реальністю, Аурелія озирнулась. Вулиця була спокійною, а навколо - звичайні будинки і дерева. Вона йшла вузькою вулицею, її босі ноги торкалися холодного бетону. Здавалося, земля була мертвою, без натяку на життя. У світі фейрі навіть каміння дихало магією, а тут все було... порожнім.

Вона зупинилася перед світлофором, здивовано дивлячись на червоне світло. Люди, одягнені в однакові темні костюми, поспішали повз неї, навіть не дивлячись у її бік.

- Як вони можуть жити без магії? - прошепотіла вона.

Раптом повз неї проїхала машина. Вона відскочила назад, ледь не впавши. Ця металева істота ревіла, мов дикий звір, і зникла вдалині.

- Це що? Карета без коней? - подумала вона, здивовано вдивляючись у слід машини.

Коли вона побачила будівлю з великими скляними стінами, її серце завмерло. Це була вежа, що сяяла штучним світлом. Вона не могла зрозуміти, як люди створюють такі споруди, не маючи магії.

Люди були ще більш дивними. Їхні обличчя були втомленими, очі не світилися, як у фейрі, а їхні рухи були такими швидкими й хаотичними.

Аурелія торкнулася металевого ліхтарного стовпа, відчуваючи його холод і твердість.

- Це не дерево... це навіть не камінь, - її голос був сповнений сум'яття.

Серед усього цього хаосу вона почувалася самотньою. У світі фейрі вона завжди відчувала зв'язок із природою, а тут усе було мертвим і чужим.

Аурелія пришвидшилась, аби не привертати увагу. Сукня, в якій вона опинилася в людському світі, була розірвана і забруднена від падіння з обриву, і вона не могла більше залишатися в такому вигляді. Тому, коли вона помітила маленький магазин одягу на вулиці, вона не могла втриматися. Відчувши легкий страх і невизначеність, вона швидко підійшла до входу, оглянула навколо, а потім обережно схопила пару комплектів простого одягу.

Та лише кілька кроків після того, як вона вийшла з магазину, її спіткала жорстока реальність.

- Дівчино, чекайте! - закричав чоловік у формі, що стояв на вулиці, і швидко наближався до неї.

Аурелія, відчуваючи паніку, побігла. Але до неї підійшли інші поліцейські, і її оточили з усіх боків. Вона спробувала вибратися, але не знала, що робити, її ноги не слухалися, тому що вона ще не звикла до цього світу.

- Ви що, не бачите, що ви робите? - вигукнула одна з поліцейських, за її спиною вже чулися кроки іншого патруля. - Зупиніться зараз же!

Піднявши руки, Аурелія зупинилася. Вона нічого не могла сказати, тільки глянула на поліцейських з абсолютно невиразним виразом обличчя. Що їй робити?

- Що сталося, дівчино? - запитав один з поліцейських, спостерігаючи за її нервовою поведінкою. Він підійшов ближче, намагаючись вивести її з цього стану сплутаності.

- Я... я не пам'ятаю... - вона намагалася сформулювати відповідь, але кожне слово виводило її з рівноваги. Її серце билося від страху, і вона не знала, як пояснити, чому вона була тут.

Поліцейська звернулася до інших, і вони допомогли їй сісти в машину. Аурелія не опиралася - вона була просто занадто втомлена від усього, щоб щось говорити чи робити.

- Ти хочеш сказати, що не пам'ятаєш, як потрапила сюди? - запитала інша поліцейська, дивлячись на неї з виразом сумніву.

Аурелія подивилася на неї, і, не знаючи, як відповісти, лише знизала плечима. Спогади спливали, вона вже не пам'ятала, як опинилася в цьому світі.

- Не пам'ятаю, - відповіла вона тихо. - Мені так страшно, я... не знаю, що робити.

Поліцейські обмінялися поглядами. В машині, сидячи між двома поліцейськими, Аурелія відчула, як її серце ще більше стискається від страху. Вони поглянули на неї, ніби чекаючи, що вона скаже, і один з них задав питання, яке звучало вкрай простим, але для неї було важким.

- Ти пам'ятаєш своє ім'я? - запитав один з поліцейських, намагаючись зберегти спокій і вести розмову спокійно, щоб не налякати її ще більше.

Аурелія підняла голову і подивилася на них. В її серці знову виникала порожнеча, але на відміну від попереднього хвилювання, зараз вона змогла відповісти. Її голос був тихим, але впевненим, коли вона промовила:

- Мене звуть... Аурелія.

Поліцейські кивнули, записуючи її ім'я. Вона помітила, що вони запитували інші речі, такі як, звідки вона, чи пам'ятає якісь деталі з минулого, але її мозок був повністю розірваний між туманними спогадами і її новою реальністю. Кожне слово давалося їй важко, ніби вони виносили частину її душі на світло.

- Що сталося, Ауреліє? - запитала інша поліцейська, дивлячись на неї з деяким співчуттям. - Як ти опинилася тут?

- Я не знаю... - голос її трохи зламався, коли вона вимовила ці слова. - Я просто... не пам'ятаю.

Тиша заповнила салон. Поліцейські обмінялися поглядами, і хоча вони намагалися зберігати професіоналізм, в їхніх очах зчитувалася занепокоєність.

Автомобіль повільно рушив з місця, і Аурелія дивилася крізь вікно на швидко змінюючіся пейзажі. Вулиці, будинки, люди - усе здавалося таким чужим і водночас знайомим. Вона ніколи не була в цьому світі, і навіть повітря відчувалося іншим, не таким, як в її світі. Кожен звук, кожен рух навколо неї змушував її почуватися ще більш загубленою.

- Ви в порядку? - спитав один з поліцейських, дивлячись на неї через дзеркало.

Аурелія кивнула, хоча і не була впевнена, чи справді вона в порядку. В її голові все плуталося, і ті образи, що колись були чіткими і зрозумілими, тепер здавалися розмитими і далекими.

Через кілька хвилин автомобіль зупинився біля будівлі. Виглядала вона не так, як її замок чи місто фейрі. Висока сіра будівля з великими вікнами.

- Виходьте, - сказав один з поліцейських, тримаючи руку на дверях. - Нам потрібно вас перевдягнути.

Аурелія зробила кілька кроків на вулиці, її ноги ніби не хотіли слухатися, і вона трохи похитнулася. Поручз її ногами лунали кроки поліцейських, які слідували за нею.