Salamander - Темні нащадки, Salamander

Вони привели її в маленьку кімнату в будівлі, де їй показали одяг.

- Переодягніться, будь ласка, - сказала одна з жінок-поліцейських, подаючи їй одяг. - І не хвилюйтеся, це лише тимчасово.

Аурелія мовчки взяла одяг і пішла в кабінку для перевдягання. Вона вивчала себе в дзеркалі, поки одягалася. Новий світ, нові правила, нові люди. І вона була серед них, але відчувала, як її частина залишилася в тому світі, який тепер став лише спогадом.

- Готово? - запитала поліцейська, коли Аурелія вийшла з кабінки.

Аурелія кивнула, хоча в її очах все ще була нерозуміючість, але хоча б вона мала вигляд, який не викликав би підозр у оточуючих.

- Добре, ідемо, - сказала поліцейська, і вони вийшли з кімнати.

Вони провели її через коридори відділку до кімнати для допитів. Аурелія спробувала зберігати спокій, хоч і не була впевнена, що може чекати далі.

В кімнату, де Аурелія сиділа, нервово обмацуючи шви нового одягу, увійшли двоє. Спочатку з'явився чоловік в білому халаті - лікар. Він був середнього віку, з коротким темним волоссям, яке починало сріблити на скронях. Очі його були уважними, але не жорсткими. Поруч з ним стояла жінка в строгому костюмі. Вона була молодша, з волоссям темного кольору, зібраним у акуратний хвіст. Її очі були м'якими, але проникливими.

- Добрий день, - почав лікар, розглядаючи Аурелію. - Я лікар Ендрюс. Ми хочемо перевірити ваш стан. Як ви себе почуваєте?

Аурелія кивнула, хоча і відчувала себе розгублено. Лікар підійшов ближче, оглянув її з голови до п'ят. Він злегка натиснув на її шию, перевіряючи реакцію на біль, а потім легенько обмацав руки і ноги, уважно дивлячись на її рухи.

- Тіло виглядає здоровим, - сказав лікар після короткої перевірки. - Але якщо є ще якісь проблеми або болі, скажіть нам.

Аурелія лише похитала головою, не бажаючи більше говорити. Їй не було боляче, але навколишній світ здавався надто чужим і неприязним.

Дівчина сіла навпроти Аурелії. Вона відкрила свій блокнот і поглянула на Аурелію.

- Мене звуть Мелісса, - сказала психолог. - Як тебе звати?

Аурелія трохи завагалась, намагаючись знайти правильні слова. Вона так звикла до своєї старої ідентичності, що кожне нове запитання здавався ще одним каменем на її шляху.

- Мене звуть... Аурелія, - відповіла вона тихо, але чітко.

Мелісса записала ім'я в блокнот і подивилась на дівчину з увагою.

- Аурелія, розкажи мені, де ти була до того, як потрапила сюди? Як ти потрапила до цього місця?

Аурелія замислилась, її думки були заплутаними і розірваними, але вона спробувала відповісти.

- Я... я не пам'ятаю багато. Я була в лісі... Потім я опинилась тут.

Мелісса уважно слухала, не перебиваючи, а лікар тим часом продовжував записувати свої зауваження.

- Ти пам'ятаєш, скільки тобі років? - запитала Мелісса.

Аурелія поглянула на неї, заплутано кліпнувши очима.

- Я не впевнена... але мені, мабуть, шістнадцять. Так, точно шістнадцять.

Лікар Ендрюс подивився на Меліссу, кивнувши головою. Вона записала це в свій блокнот, після чого поглянула на Аурелію з м'яким, зацікавленим виразом обличчя.

- Ти досить молода для того, щоб бути тут одна, - сказала Мелісса, помітно змінюючи інтонацію, яка ставала більш м'якою і турботливою. - Ти ж не втратила пам'ять, ти просто дуже схвильована, так?

Аурелія кивнула, але серце її билося швидше, її руки тремтіли.

Психолог підійшла ближче, але залишалася на відстані, спостерігаючи за нею.

- Ми тебе не чіпатимемо, Ауреліє. Ти будеш тут в безпеці. Я тут, щоб допомогти тобі впоратися зі всіма труднощами. Тобі не треба нічого боятися.

Аурелія кивнула знову, але на її обличчі залишався вираз глибокої тривоги.

Після того, як психолог та лікар залишили кімнату, пройшло кілька годин. Аурелія сиділа тихо, намагаючись упорядкувати свої думки. Вона не відчувала себе тут вдома, і все навколо здавалося чужим і страшним. У цей момент двері відчинилися знову, і в кімнату увійшов чоловік у строгому костюмі. Він був середнього віку, з серйозним виразом обличчя, але його очі були м'якими і співчутливими.

- Добрий день, - привітався він, заходячи в кімнату. - Ти Аурелія?

Аурелія підняла погляд і кивнула.

- Так, це я.

Чоловік усміхнувся, але його усмішка була невимушеною, ніби він вже звик до таких ситуацій. Він сів поруч, на стілець, який стояв у кутку, і почав розмовляти м'яким, але впевненим голосом.

- Мене звуть Джеймс Рейнолдс. Я соціальний працівник. Ти не повинна переживати, я тут, щоб допомогти тобі.

Аурелія спостерігала за ним, але її серце билося швидше, а голос здавався слабким, коли вона спробувала заговорити.

- Чому ви тут, мене вже оглянули? - запитала вона, відчуваючи себе безпомічною.

Джеймс подивився на неї з розумінням.

- Ти не повинна хвилюватися, - відповів він заспокійливо. - Тебе перевезуть в спеціалізований притулок для підлітків. Це місце, де ти будеш в безпеці, і ми зможемо допомогти тобі, поки ти не влаштуєш своє життя.

- Це, мабуть, тимчасово? - запитала вона, намагаючись втримати сльози, які почали навертатися в очі.

Джеймс кивнув.

- Так, це тимчасово. Поки ми з'ясуємо, що сталося, а також поки ти не зможеш відновити своє життя. Ми постараємось зробити все, щоб тобі було зручно.

Аурелія не відповіла, лише тихо кивнула. Через кілька хвилин до кімнати увійшли двоє поліцейських, які підтвердили, що вона буде передана соціальному працівникові для подальшого транспортування. Аурелія відчувала себе ще більш безпомічною, коли один з поліцейських, великий і серйозний, привів її до машини, що чекала біля відділку.

Джеймс проводжав її поглядом, а поліцейські допомогли сісти в авто.

- Не переживай, Ауреліє, - сказав він, коли вона вже вмостилася на сидінні. - Ти скоро звикнеш до нового місця.

Автомобіль рушив з місця, і Аурелія дивилася на місто, яке все ще здавалося таким чужим. Вона не знала, що буде далі, але хоча б тепер було трохи спокійніше.