Salamander - Темні нащадки, Salamander

- Залишайся зі мною, - благав він, стискаючи її руку сильніше.

Темрява від його магії зникла, залишаючи ледь помітний шрам у вигляді звичайного порізу.

Каель опустив голову, його дихання було важким.

- Тепер ти - частина мене, Ауреліє, - сказав він тихо.

Коли все закінчилося, символи згасли, залишивши обгорілу землю. Аурелія лежала перед ним, її серце билося рівно. Каель зусиллям волі залишався на ногах. У венах пульсувала магія, але її використання залишило по собі гіркий присмак і відчуття спустошення. На мить він провів рукою по чолу, зосереджуючи зір на стражниках. Його крила сіпнулися, наче спробували закрити його від зовнішнього світу

Він не міг дозволити їм забрати її. Каель знав що порушив закон. Він рухався швидко, вдаючи, що нічого не сталося. Його пальці обвели коло в повітрі, і магія, темна і потужна, витекла з його руки. Оніксові очі сяяли, і здавалося, що вони заглядають у саму душу.

- Ви бачили те, чого не повинені були бачити, - сказав Каель. Його голос був низьким і владним, наче грім перед бурею. - Але я дарую вам життя. Проте ваш спогади більше не належать вам.

Каель простягнув руку вперед, і його шкіра пекла, ніби він доторкнувся до розпеченого заліза.

- Запам'ятайте цей момент, як останній, що ти коли-небудь пережив.

Коли Каель закрив очі, навколо них почала згущуватися тінь. Повітря наповнилося густим, майже відчутним запахом магії. Символи з'явилися навколо його руки - вони пульсували чорним світлом, як живі істоти, і почали обвивати голови стражників.

Тіні повільно проникали всередину, проникаючи в їх свідомість. Вони затремтів, його очі наповнилися жахом, але тіло залишалося нерухомим, мов сковане невидимими кайданами.

- Я вириваю ваші спогади, як бур'ян із землі, - прошепотів Каель.

Символи поглибилися, перетворюючись на мерехтливий чорний дим, що проникав у тіло стражників. Їх зіниці розширилися, а потім потемніли. Вони відкрили рота, але замість крику почувся лише слабкий подих.

Раптом в очах стражі з'явилася порожнеча. Їх плечі опустилися, і вони виглядали так, ніби забули навіть своє імена.

Каель відвів руку, і символи зникли, залишаючи легке мерехтіння в повітрі.

- Тепер ви не пам'ятаєте нічого, що могло б нашкодити мені чи моїм планам, - сказав він, розправляючи крила. Його голос був холодним, ніби крига.

Стража підняла голову, повільно кліпаючи. В їх очах більше не було страху, лише порожнеча. Вони дивилися на Каеля, і один із них повільно запитав:

- Принце, як ви?

Каель посміхнувся, але в його усмішці не було тепла.

- Все добре. Йдіть назад до замку.

Стражники, здавалось, завагалися на мить, але щось у їхніх очах прояснилося. Вони обмінялися поглядами, і швидко рушили з місця, не оглядаючись. Їхні кроки були чіткими, механічними - немов відлуння магії все ще трималося їхньої свідомості.

Каель, відчуваючи кожен м'яз, що протестував проти руху, розправив крила. Залишатися тут довше було неможливо - його тіло вимагало відпочинку, а думки плуталися. Не глянувши на Аурелію, він зробив потужний змах, здійнявшись у нічне небо. Темні крила майже злилися з хмарами, а силует швидко розчинився у пітьмі.

***

Її очі повільно розплющилися. Усе навколо здавалося розмитим, наче крізь пелену. Ліс, який зазвичай був сповнений шуму вітру та співу птахів, тепер здавався німим і порожнім.

Вона спробувала підвестися, але біль у грудях змусив її знову впасти на землю. Торкнувшись рукою до грудей, вона відчула, що рана затягнулася, але місце, де колись була стріла, ще пекло. Її пальці торкнулися гладкого шраму, і від цього дотику прокотилася хвиля тепла.

- Що... сталося? - прошепотіла вона, оглядаючи ліс.

Поруч нікого не було. Лише вітер грався опалим листям. Її серце билося швидше, і пам'ять почала поступово повертатися. Вона згадала, як падала, як стріла пробила її груди... і як хтось був поруч.

- Каель, - прошепотіла вона, і цей звук розчинився в тиші.

Вона спробувала згадати більше, але образи розчинялися, наче нічний кошмар. Її дихання стало глибшим, коли вона піднялася на ноги. Ноги хиталися, але вона все ж змогла втриматися.

- Де всі? - запитала вона себе, оглядаючись.

Щось у її грудях змінилося. Вона відчувала пульсацію, теплу і незнайому, ніби в її тілі оселилася інша частинка енергії, чужої, але знайомої водночас.

- Що ти зробив, Каелю? - прошепотіла вона, відчуваючи незрозумілий зв'язок.

Аурелія ступала крізь ліс, кожен крок відлунював у тиші, що огортала навколо. Дерев'яна кора терлася об її шкіру, а вітер лагідно граючи з її волоссям, шепотів давні таємниці. Серце вже билося рівно.

Вона підійшла до галявини, це місце, мов магніт, притягувало її. Тут було все: мир і спокій, природа, що не знала війни та зради. Але вона не могла залишитися тут. Стіни цього світу ставали для неї замкненими, і кожен поворот її шляху вів до ще гірших запитань.

Аурелія припала на коліна і почала плекати думки. Вона відчула силу, що йшла зсередини. Магія, яка давала їй надію, змішалася з тугою за чимось, чого вона вже не могла отримати. Вона згадала слова, що колись, давно, їй говорив Каель:

"Інколи, щоб знайти свою свободу, треба залишити те, що звикло бути твоїм світом."

Тепер вона розуміла, що більше не могла бути частиною цього світу, де трон був для неї лише тягарем. Вона жадала більшого - таємниці, які чекають її в світі людей.

Вона піднялася, простягла руку і сконцентрувала магію. Її пальці тримали невидимий міст, який вів у інший світ. Потік енергії спалахнув навколо, перед її очима відкрилася щілина, і перед нею постав портал. Це був її шанс.

Світ людей...

Вона глибоко вдихнула, і її думки, мов пориви вітру, розсіялися. Всі питання, всі сумніви, все, що було пов'язано з її родиною і світом фейрі, вона залишала позаду.

Вона зробила крок, не оглядаючись, і портал поглинув її. Через мить вона відчула, як її тіло проходить через невидиму межу, і все, що залишалося позаду, затуманилось. Звук навколишнього світу змінився - тиша, що була наповнена передчуттям, змінилася на глухі звуки світу людей.