Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

Воїни спостерігали таку поведінку із помітною напругою. 

- А тепер ходімо, - глянув Ракор на хлопчика, створюючи такі самі коліщатка і на коробці із кормом. – Дякую, - махнув він паладинам, поклав руку на плече Хаола та повів його назад до стежини, якою вони сюди йшли.

Підопічний нашорошено притиснувся до чоловіка, тривожно обертаючись на воїнів. Ті провели хлопчика поглядом. Слідом за магами поїхали і діжка з великою коробкою.

Щойно Хаол з вчителем відійшли достатньо далеко, аби перестати бачити паладинів, хлопчик пригорнувся скронею до білого халату, вкритого блискавками.

- Злякався? – лагідно опустив викладач погляд на нього. – Вони б нічого нам не зробили… - провів долонею по дитячому волоссю.

- Вони страшні, - прошепотів хлопчик.

- Вони так виглядають, аби мати змогу захиститися. Нас захищає магія, а їх – обладунки.

- Вони кричали та билися…

- Це не найкраща поведінка для паладинів, однак і серед них бувають конфлікти. Не турбуйся за це. Роль паладинів захищати нас, а не кривдити, - завів волоски йому за вухо.

- Вчителю, я хочу до академії…

- Ми вже повертаємося, - посміхнувся Ракор. – Ще трохи і будемо підійматися сходами, - нахилився та поцілував учня у маківку.

Наблизившись до скель, педагог дещо переробив коліщатка на великих пакунках та за допомогою магії підняв їх до брами академії. Вчитель із учнем повернулися надвір, зачинили за собою величезні стулки, перезирнулися та пішли у бік водойми.

- Рибки-рибки-рибки, - легким пристрибом прямував хлопчик.

- Хаоле, - ніжно посміхнувся Ракор, спостерігаючи таку дитячу безпосередність.

- Що? – у стрибку розвернувся вихованець.

«У нього так очі блищать…» - побачив їх старший.

- Нічого, - лагідно відповів чоловік. – Не перечепися.

- Угу, - слухняно кивнув молодший, повернувся назад та жваво продовжив підстрибувати, йдучи попереду вчителя.

«І хвостик так стрибає, - тихо радів цьому викладач. – І оченята такі живі, - слідкував за учнем. – Хіба є дитина миліше…?» - розслаблено зітхнув.

- Кого випустимо першими? – поцікавився чоловік.

- Не знаю. Може жабок? – опустив він погляд на коробку, що кумкала. – Я думаю їм там темно і страшно, - перестав стрибати. - А так вони одразу в очереті сховаються.

- І будуть комарів їсти, - продовжив наставник.

- Угу, - кивнув цьому Хаол. – А ящірки будуть їм допомагати. Адже так, вчителю? – обернувся на старшого.

- Звісно, - м’яко посміхнувся йому чоловік.

Водойма. З трьох сторін оточена кущами очерету, рогозу, осоки та довгими пасмами верби, чиї останні листочки занурювалися у воду. Пологий берег із невеликим пляжем. Маленькі хвилі та дзвінкий шум рослин, коли дув вітер. Дзижчання жуків, бабки на лататті, комарі, що стрибають по воді. Приємний запах вологи та свіжості. Кумкання з коробки.

Прийшовши на пляж, хлопчик опустився на коліна та сів, поставивши свої пакунки на землю. Чоловік приєднався до нього, залишивши бочку поруч.

- Як думаєте, - зашепотів Хаол, - їм тут сподобається…? – подивився на старшого.

- Сподіваюся, - привітно шепотів Ракор. – Адже ти сам їх обирав, - провів долонею по дитячій голові.

- Сподіваюся, їм тут буде добре, - опустив хлопчик погляд до верхньої коробки, зняв її, поставив на землю та обережно відкрив.

Миттю на волю вистрибнула худа молода жаба. Сіла на пісок, озирнулася, рухаючи своїм підборіддям. Погладила передньою лапою свою шию, встала та пішла до води. Зайшла на глибину і зникла. Слідом за нею вистрибнуло ще три жабеня. Також подивилися де вони опинилися та розбіглися по сторонам. 

- А де ще двоє? – занепокоївся Хаол.

- Може виходити не хочуть? – нахилився вчитель до коробки.

Учень заглянув туди, побачив одну, занурив руку і обережно дістав.

- Певно бояться нового місця, - підсумував наставник.

- Сором’язливі, - випустив хлопчик тварину на пісок.

Жабка спіхом поплигала до води та зі сплеском пірнула.

- Смішні такі, - посміхнувся Ракор услід тварині.

- Але має бути ще одна, - стривожено підняв молодший коробку, заглядаючи у кожен її кут.

Як несподівано остання жаба плигнула йому прямо на обличчя, насилу прилипнувши до носа. Хаол аж сіпнувся, а вчитель сміхом вдавився.

- Тобі не на мене, - зняв її хлопчик та поставив на землю, повернувши до води.

- Дуже велелюбна жабка, - прокоментував наставник.

- Хай інших жаб любить, - витерся підопічний своїм рукавом.

- І плодять ще більше жаб, - посміхнувся старший.

- Так, - відсунув учень пустий пакунок у сторону. – Сподіваюся ящірки мене за носа не вкусять, - відкрив другу коробку.

З неї, немов бризками чи іскрами вискочили одразу шість невеликих смугастих ящірок, сірих та зелених кольорів. Маги навіть розгледіти їх не встигли, як плазуни розбіглися хто куди, одразу заховавшись у траві.

- Прудкі такі, - вражено підмітив хлопчик.

- Навряд хтось зможе їх упіймати, - додав викладач.

- Сподіваюся, ми зможемо ще колись побачити їх, - затримав погляд на останній жабці, яка досі сиділа там, куди Хаол її посадив. – Жабо, - торкнувся її пальцем. – Йди до друзів.

Але та не зрушила з місця, порухавши шкірою на спині так, ніби бажаючи скинути причину свого дискомфорту.

- Жабо, - наполегливіше натиснув на неї чарівник.

- Полиш її, - прибрав старший його руку. – Сама піде, коли захоче.

- Ну добре, - знехотя відвернув учень погляд від неї. – Кого тепер запустимо? – подивився на вчителя.

- Нумо равликів? – посунув Ракор маленьку бочку до них. – А рибок вже у останню чергу.

Хлопчик знизав плечима. Відкрили бочку, підняли її верхню кришку.

- Пхаха! – не втримався викладач, побачивши тут ледь не увесь натовп равликів, яких вони разом обирали. – Он як на волю хочуть!

Кришка повністю була забита різнокольоровими мушлями та витягнутими головами равликів, не даючи навіть їм самим проповзти туди, куди вони хочуть.