Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Їм так тісно… - скорботно зазначив Хаол. – Давайте випустимо їх?

- Тільки певно не на пісок, - піднявся викладач. – Краще їх по заростях розсадити. Здається, вони доволі голодні.

- Угу, вчителю, - встав за ним учень.

Узявши повну кришку молюсків, п’ятикласник зайшов по пояс у воду та почав розкладати їх по заростям на інших берегах, не повністю занурюючи мушлі під воду.

Коли усі равлики закінчилися, педагог запропонував одразу розкласти і двостулкових.

- Їх тут так багато… - узяв хлопчик маленьку бочку, нарешті відчувши її вагу.

- Певно поклали дещо більше, ніж ми просили. Але пам’ятаєш, що казав вчитель Безкрайньої гладі? – виставив він вказівний палець. – Цих молюсків ніколи не буває багато. Чим їх більше – тим краще, тим чистіша вода.

- Сподіваюся, їм також сподобається в нашій академії, - зайшов учень на глибину, почавши рівномірно занурювати мушлі у воду.

Щойно із цими молюсками також було покінчено, Хаол вийшов, за допомогою магії висох, відставив пусту бочку у сторону та нетерпляче подивився на викладача.

- Рибки? – зацікавлено начаклував Ракор сачок.

- Рибки! – радісно підскочив хлопчик до нього.

- Отже, - відкрив старший діжку, - обережно бери їх та опускай у ставок, - вручив сачок. - А цю воду ми виллємо, - кивнув у сторону інших заростей.

- Угу! – енергійно погодився учень.

Підійшов до діжки, заглянув у неї.

- Вони такі гарні! – ще ширше усміхнувся Хаол.

- А у водоймі вони стануть ще гарнішими, - погладив вчитель його голову. – Нумо. Їм тут відверто тісно. Дивися, як вони туляться одне до одного.

- Рибки! – занурив підопічний сачок у діжку.

Одразу впіймав трьох, швидко поніс до води, зайшов трохи глибше, дбайливо опустив коропів у воду та звільнив їх від сітки. Риби спантеличено попливли у різні боки, зникаючи серед муті, яку підняв хлопчик раніше. Прослідкувавши за цим, юний чарівник вискочив на берег, підбіг до діжки, обережно спіймав ще рибок і так само повільно випустив їх у водойму. Повернувся ще, аби забрати останнього сома.

- Вчителю! – щасливо стояв учень по коліна у воді, спостерігаючи за кольоровими коропами. – Вони такі гарні! – обернувся.

Ракор йому лагідно посміхнувся, не в силах натішитися цією дитиною.

Скоро будь-яка муть осіла на дно, хлопчик вийшов на берег, а усі пакунки та сачок були знищені магією.

- Отже, - казав вчитель Хаолу, який слідкував за новими улюбленцями, не в силах відірвати від них очі, - будеш тепер щодня годувати їх. Корм я краще поставлю у себе в кімнаті, аби інші діти не перегодували рибок. Відповідальний за їх годування саме ти, тож не забувай про це. Не мори їх голодом та не перегодовуй. Добре, Хаоле?

- Угу, - кивнув той, взагалі не даючи зрозуміти, чи почув він те, що йому сказали, чи ні.

Нажаль, зовсім скоро пролунав дзвоник з уроку і вчитель насилу змусив свого підопічного повернутися на заняття. Відірвати хлопчика від споглядання за рибками виявилося дійсно важко, тож на цей урок він запізнився, витративши усю перерву на вмовляння педагога дозволити йому прогуляти цей день. Однак Ракор був непохитним.

Наступного разу, чоловік побачив свого вихованця під час обідньої перерви, коли той із рисовим пиріжком у зубах стрімголов біг до ставку, оминаючи будь-яких учнів. Цілу годину він просидів на березі, почув дзвоник і знову запізнився, забігши у клас, коли вчитель вже диктував щось по темі.

Щойно заняття завершилися і усі діти розійшлися по території академії, почавши займатися своїми справами та відпочивати, до Ракора надворі підбіг його жвавий вихованець.

- Вчителю! Вчителю! – енергійно стрибав Хаол, перед чоловіком.

- Що таке? – ласкаво посміхнувся старший.

- Ходімо дивитися на рибок! Вчителю! – схопив наставника за передпліччя та потягнув на себе, воліючи разом із ним продовжити споглядання нових улюбленців.

- Хах, ходімо, - рушив із ним чарівник.

Однак не дійшли вони до початку стежини, яка вела до ставка, як з будівлі академії вийшов замісник директора та гукнув молодого викладача:

- Ракоре!

- А? – обернувся той. – Вчителю Умане! – склав руки та вклонився старшому.

Хаол одразу сховався за свого педагога, почавши непокоїтися, що його зараз сваритимуть, через пропуск географії.

- Зайди до мене, - кивнув Уман у коридор. – Треба обговорити дещо.

- Зараз, вчителю? – вирівнявся новачок.

- Так. Це буде недовга розмова.

- Добре, - навпомацки знайшов педагог плече Хаола і стиснув. – Йди поки без мене, - повернувся він до хлопчика. – А я приєднаюся потім. Угу? – кивнув.

- Угу, - тихо погодився той.

Ракор погладив дитячу голову, із посмішкою торкнувся губами чола та пішов до старшого викладача. Обидва чоловіки повернулися у академію.

«Сподіваюся, він не буде сварити мого вчителя…» - невпевнено зім’яв Хаол пальці, проводжаючи їх поглядом.

Постоявши на одному місці ще трохи, хлопчик таки попрямував до ставка, дещо непокоячись про що ж саме вчитель Уман хоче говорити із вчителем Ракором. Прийшов до водойми, огледів зарості очерету, почув кумкання жабок і вже зібрався присісти на берег, воліючи продовжити спостерігання за рибками, як почув знайомі голоси. Стривожено обернувся.

- …робити це зовсім легко, якщо мати зиск, - просторікував Еон, крокуючи до ставку у компанії свого почту. - Але мати його дано не усім, - красномовно подивився на Хаола.

Хлопчик зніяковіло відступив, дивлячись на всю цю групу з п’яти хлопців.

- Що дощ, що блискавка, що туман, - задумливо продовжував відмінник, наближаючись до менш здібного однолітка. – Головне володіти вмінням і талантом.

- Або кмітливістю, - додав хтось з однокласників.

- Саме так, - усміхнувся Еон. – Шкода, що дано то не всім, - пройшовся очима по Хаолу.

- Чого ви прийшли? – опустив той обличчя. – Це просто ставок. Тут нічого цікавого нема.