Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Та відчепіться ви один від одного! – намагався розірвати цей дует ще один паладин. – Лано! – глянув він у сторону більш адекватної жінки в їх загоні. – Допоможи! – побачив, що вона стоїть у команді «струнко», повернув голову куди і вона. – От дідько, - тихо чкурнув до возу і так само став біля колеги.

Останні двоє билися, не помічаючи нічого навколо. Гарчали, голосно дихали, штовхалися, змушуючи гриміти їх лати, та раз за разом кидались одне на одного, намагаючись ледь не вбити. Їх двобій продовжувався настільки довго, що це ставало ніяковим. Інші воїни вже червоніли перед магами за своїх товаришів по службі, бажаючи провалитися під землю, через їх нестримну поведінку. Не в силах терпіти все це ще скільки б то воно не було, той воїн, що стояв струнко, дочекався, поки борці наблизяться до них та стрімко вдарив одному з них ногою під коліно.

- Ти що робиш, вилупок?! – ошелешено грюкнувся самий незадоволений на землю.

Колега знов стояв по струнці та дивився на спантеличеного чарівника із дитиною, які чекали, коли все це нарешті закінчиться.

- У морду захотів?! – підскочив той на ноги.

Приятель ніяк не реагував на його слова. Це заціпеніння помітила і інша воїтелька. Повернулася у сторону, куди дивилися ті двоє. Миттю відсахнулася:

- От дідько, - швидко засунула меч у піхви та стала по струнці.

Останнім побачив магів той паладин, який і почав бійку:

- Та щоб тебе, - ошелешено закинув він збою в піхви. – Чого мовчали? – став у команді «струнко».

Ракор без жодних слів огледів всіх цих посланців.

- Вчителю, - боязко зашепотів Хаол, який бачив та чув усе це, - я їх боюся…

- Зі мною тобі боятися нічого, - поклав викладач руку йому на плече. – То де риба? – запитав він паладинів. – Ви її з’їли, чи як?

- Ні, що ви, - ніяково посміхнувся той, хто кричав про свій голод найбільше. – Риба у діжці, - кивнув на віз. – Молюски та корм окремо. Жаби та ящірки у коробках.

- Ми воліли б їх забрати, - повідомив старший.

- Звісно, - кивнув командир загону та дав знак іншим, пішов до возу, почавши розвантажувати всі товари на землю.

Педагог уважно прослідкував за усім цим та попрямував до тридцятилітрової діжки, у якій плескалася вода. Як несподівано щось вчепилося в його одяг, не даючи зробити двох кроків. Обернувся. Побачив збентеженого хлопчика.

- Вчителю… - ледь чутно просив його Хаол, починаючи тремтіти. – Не йдіть… 

- Хаоле… - занепокоєно повернувся до нього Ракор. – Що таке? Що сталося? – нахилився до учня, поклавши руки йому на плечі.

- Не йдіть до них, - з острахом подивився він на воїнів. – Вони…

- Вони нічого мені не зроблять. А якщо і зроблять – я їх з легкістю відкину.

- Вони усі у металі. І у них мечі, - злякано притулився вихованець до вчителя та обійняв його, намагаючись сховатися серед вільного одягу.

- Вони їм потрібні, аби захищатися від монстрів та розбійників на дорогах… - лагідно провів старший долонею по дитячій голові.

- Вони голодні… - з жахом шепотів хлопчик. – Вони вб’ють нас та з’їдять…! – ще сильніше притиснувся до наставника.

- Ніхто нас не з’їсть… - потішно усміхнувся чоловік, бажаючи заспокоїти учня.

Паладини почули це та ніяково перезирнулися. Хтось з докором штовхнув самого голодного та невдоволеного.

- Ніхто нікого не їстиме… - незручно посміхнувся винуватець цих підозр. – Просто довга дорога…

- Не варто тобі хвилюватися, - опустився викладач до дитини. – Вони безпечні для магів. Якби вони такими не були – вони не змогли б стати паладинами.

Хаол недовірливо глянув на воїнів та все одно сховався за старшого. Ракор видихнув на все це.

- Добре, - продовжив наставник, - нумо заберемо наших нових улюбленців та підемо. Адже ти хотів рибок, Хаоле? – втішно погладив його руки.

- Якщо нас вб’ють та з’їдять – мені не треба жодних рибок, - метушливо помотав він головою.

- Та не з’їсть нас ніхто, - із посмішкою вирівнявся чоловік.

Учень обережно виглянув на самого голодного.

- Ходімо, - узяв його вчитель за руку та повів до великої діжки, біля якої вже стояли маленька бочка та дві невеликі коробки, одна з яких кумкала.

Хлопчик сховався за спину викладача, напружено визираючи з-за нього на всіх цих людей у срібних латах. Воїни незручно переглянулися між собою.

Щойно педагог наблизився до найбільшого «пакунку», він зняв кришку та побачив там збентежену різнокольорову рибу, що зграєю трималася у товщі води. Запитав, що в бочці.

- Молюски, - кивнув менш голодний хлопець. – Равлики та двостулкові. Корм тут, - вказав кивком на велику коробку, яку вони тільки спускали з возу.

- Скільки ж його? – спантеличено оглянув чоловік габарити ємності.

- Має на рік вистачити, - кивнув паладин. – Якщо вам тільки цих риб годувати, - вказав на діжку.

- Порядні запаси нам відправили…

- Академія Безкрайньої гладі піклується про своїх тварин. Здається про всіх, хто у воді живе.

- Тільки не коли сама виходить на полювання зі своїми учнями, - прокоментував все це самий голодний.

Хлопчик ще дужче притиснувся до викладача, з опаскою косячись на воїна.

- Добре, - обійняв його Ракор однією рукою, прикриваючи великим рукавом, ніби крилом. – Хаоле, нумо ти візьмеш жабок із ящірками, а я все інше потягну?

- Добре, вчителю, - злегка кивнув вихованець і повернув голову до посилок.

- Може вам допомогти? – занепокоїлася навігатор, спостерігаючи все це.

Маг спантеличено глянув на неї:

- Із чим? – узяв він маленьку бочку, повну молюсків. – До академії ми все це і самі донесемо, - змахнув двома пальцями на діжку, чаклуючи на її дні маленькі коліщатка. – Хаоле, - опустив погляд до вихованця. – Нумо, бери коробки.

Підопічний повільно відпустив старшого, не зводячи пильного погляду з паладинів. Насторожено підкрався до коробок, обережно опустився, охопив пакунки та чкурнув за вчителя.