Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

10 Рибки

На наступний день, близько одинадцятої години ранку, вчитель Ракор отримав одне повідомлення птахом. Спустився на перший поверх, аби подивитися розклад занять п’ятого класу, підійшов до необхідної аудиторії, де зараз навчалися діти, та постукав у двері. Зазирнув усередину:

- Вчителю, - мимохідь вклонився він високому і вгодованому Вромону, який відволікся від диктування з аркушу.

- Вчителю, - запримітили його хлопчики та почали вставати.

- Сидіть, - швидко зробив Ракор їм жест, аби не зривати урок ще більше. – Хаоле, - швидко знайшов його поглядом на задній парті, біля вікна. – На обідній перерві вийди надвір. Риба приїхала.

- Вже?! – ошелешено зрадів учень.

- Так-так, - долонею попросив його бути тихіше. – Не відволікайся від заняття, - ще раз вклонився педагогу, вибачаючись за своє вторгнення, закрив двері та пішов.

Однак незважаючи на вказівки педагога, підопічний вибіг надвір вже після цього уроку.

- Риба?! Риба?! – радісно стрибав він біля Ракора, з купою зошитів в оберемку.

- Хаоле, у тебе ще пара уроків до великої перерви, - ласкаво усміхнувся чоловік, сидячи на валуні біля зачиненої брами.

- Вчителю! Давайте її зараз запустимо! Поки усі на заняттях!

- А як же твої власні уроки? Хаоле, тобі не варто пропускати заняття.

- Та там географія зараз! - недбало кивнув він до академії, переставши стрибати. – Знову щось про ліси та поля буде! Нічого цікавого!

- Хаоле, а як же ти будеш орієнтуватися на місцевості, коли навчишся літати, якщо не знатимеш географію?

- Та коли то буде? Тим паче, що все одно вчитель Уман повторюватиме все це на наступному уроці. А рибу другий раз я не запущу! – знову почав радісно стрибати. – Давайте запустимо її зараз! Ну давайте! Вчителю! – кинувся на нього, жалібно заглядаючи в очі.

- Хах, добре… - здався Ракор цій гримасі. – Але тільки на один урок. Щойно запустимо рибу – повернешся на заняття і довчишся увесь день.

- Угу! – щасливо кивнув хлопчик.

- Тоді біжи поклади свої зошити і повертайся до мене. Підемо заберемо усе те, що ми вчора назбирали.

- Я миттю, вчителю! – чкурнув учень у академію.

Минуло хвилин п’ять, як Хаол знову був надворі та гасав навколо педагога, який тільки підіймався зі свого нагрітого місця. Щойно встав, Ракор узяв молодшого за руку, змахнув долонею на величезну дерев’яну браму, відкриваючи одну її стулку, та попрямував із учнем до підніжжя гори.

Щойно усі кам’яні сходи закінчилися і маги спустилися на протоптану стежину, хлопчик ніяково озирнувся, не помічаючи поблизу жодного возу, бочки чи навіть відра, де могла б бути їх риба.

- Вчителю, - спантеличено подивився він на викладача, - а де?

- Ми ще не прийшли, - пішов чоловік стежиною через густий ліс. – Вони на дорозі чекають.

- «Вони»? Ви маєте на увазі риби?

- Хах, ні. Риба сама не могла б до нас приїхати. Її привезли паладини академії Безкрайньої гладі, - поглянув на вихованця.

- Хіба паладини займаються і таким? – здивувався Хаол. – Я думав вони тільки на святах нас охороняють.

- Паладини займаються багато чим, - відвів він погляд на дорогу. – У цілому, їх робота полягає у посередництві між їх магічною академією та людьми, іншими академіями. Зазвичай, вони виконують різного роду доручення.

- Я ніколи не бачив паладинів нашої академії не на святах… - задумався хлопчик. – У нашої академії нема доручень?

- Чому ж? Є. Тільки їх робота не передбачає відвідування нашої академії.

- Мм… - задумливо відповів учень та повернувся у сторону, куди вони йшли.

Метрів за двадцять шляху, коли поміж дерев уже можна було розгледіти обриси широкої лісової дороги, маги почули декілька чоловічих та жіночих голосів, які балакали між собою.

- Слухай, годують добре, платять достойно. Що тобі ще треба? – не розуміла якась дівчина.

- Та ми стоїмо посеред ніде! – обурювався хлопець. - Ти хоч одну магічну академію бачиш поблизу? Ліс глухий! Куди нас взагалі послали із цією рибою?

- Може від нас позбавитися хотіли? – запропонував ще один воїн. - За твоє пиятство, наприклад.

- Та хай тобі грець, - махнув на нього самий незадоволений.

- Чи хоча б провчити, - скептично доповнила дівчина. – Ховле, ти п’єш, як не в себе.

- Ще і послали в ніч… - нарікав той самий. – Не поспали, не посрали… Кому так терміново знадобилася вся ця живність?

- На що ти взагалі жалієшся? – дивувалася паладинка. – Хоч якесь діло за останній тиждень. Чи ти волів би і далі у цитаделі байдики бити?

- Я жерти хочу, жінко! – гнівно заявив їй той. – Зараз оцих коропів зжеру, якщо ми не зрозуміємо посеред якого «ніде» ми взагалі знаходимося!

- Ми там, де і маємо буди, - спокійно повідомила ще одна воїтелька, яка розглядала мапу.

- Корм рибний жери, якщо такий голодний! – обурилася попередня дівчина. – Що ти, що короп – мізків однаково!

- Та я тобі зараз вріжу, скотиняка!

- Диви слиною не захлинися, поки замахуватися будеш!

Рознісся дзвін мечів.

- Та що ви, як два собаки?! – вліз до них інший хлопець.

Ракор із Хаолом спантеличено вийшли з-за дерев на дорогу. Побачили на узбіччі завантажений віз, у який було запряжено дві коняки. Дівчину-кучера, що тримала мапу у руках та спостерігала за бійкою. Інших трьох паладинів, двоє з яких влаштували двобій посеред дороги, а третій відчайдушно намагався їх зупинити.

Усі вони були в срібних обладунках, що ніби обтікали все тіло, а на голові мали купу косичок, які сягали плечей.

Учень магічної академії швидко сховався за свого викладача, виглядаючи на усіх цих людей. Педагог спантеличено підняв брову, дивлячись на баталію. 

- Кхм-кхм! – голосно відкашлявся Ракор, привертаючи до себе увагу.

Навігатор з возу глянула на нього та миттю зістрибнула на землю, викинувши тихе «трясця». Стала по струнці. Інші її попутники ніяк не відреагували, ніби не почули присутності когось ще.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍