Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Привіт, — промовила я. — Де я?

Вікна були скрізь, але закриті жалюзі. Тому я не могла побачити навіть натяку на зовнішній світ.

— Не хвилюйся, — сказала вона. — Ти в безпеці. Коли ми з тобою закінчимо, тебе відвезуть додому.

— Це Чайна? — запитала я.

Вона розсміялася:

— Ні. Це звичайний дім.

— Хто ви?

— Ти можеш називати мене Джейн Ґласс, — сказала вона.

Вона сіла в крісло на чолі столу. Навпроти неї лежала невелика дорожня валіза із твердого пластику. Вона поклала свої руки по обидва боки валізи й обхопила пальцями її краї. Я також сіла в крісло навпроти неї.

Вона усміхнулася тією самою заспокійливою усмішкою, але щось у її позі змінилося. Її спина випрямилася, плечі розправилися. Майже непомітна тінь занепокоєння й настороженості пробігла через це доброзичливе обличчя.

— Ти тут, тому що я хочу допомогти тобі, — промовила вона. — Але натомість я хочу щось і від тебе також.

— Я вже дала вам щось натомість, — сказала я. — Я бачилася з вашим знайомим музикантом.

— Це твоя робота, — відповіла вона.

— А ще мені довелося віддати вашому кузену Ґленну сорок баксів тільки за те, щоб він відписав вам.

Джейн скривилася, але не була здивованою:

— Вибач. Цього не мало трапитися. Я розберуся з ним, і ти отримаєш свої гроші назад. Як справи з нашим приятелем-музикантом?

— Він засмучений, — відповіла я, — але гадаю, що з ним усе буде нормально. Скрипка здорова.

— Добре, — сказала Джейн.

— Я впевнена, що це підвищить вартість під час перепродажу, — сказала я.

Джейн розсміялася.

— Ти нас неправильно зрозуміла, — сказала вона. — Ця скрипка щаслива там, де вона є наразі. Ніхто не збирається купувати її найближчим часом. Але припустімо, що наш приятель-музикант через багато років тихо-мирно помре у сні. Тоді, можливо, з’явиться ліквідаторка майна. Припустімо, що вона буде зацікавлена в тому, аби скрипка потрапила до гарного власника. До гідного власника. Це велика частина того, чим ми займаємося, Маржан.

— А що робить власника гідним? — запитала я. — Гроші?

— Гроші ніколи не мали для нас великого значення.

— Скажіть це Ґленну, — сказала я.

Джейн не відповіла на цей коментар.

— У нас є свої принципи перевірки учасників торгів, — сказала вона.

— Наприклад?

— Можливо, іншого разу, — відповіла вона. — У нас є важливіші речі, які ми повинні сьогодні обговорити.

Вона постукала пальцями по коробці, що лежала навпроти неї, про щось думаючи, а потім, схоже, передумала.

— Ми не знаємо, звідки приходять звірі, — сказала вона. — Вони приходять і йдуть, і ми досі не розуміємо, куди і як. Але ми знаємо, коли вони приходять.

— Як?

— З’являються сигнали, — відповіла вона. — Якщо ти знаєш, як спостерігати за світом, ти напевне можеш помітити спалахи то там, то тут. Це інша частина нашої роботи. Коли будь-яке нове створіння з’являється в нашому світі, це важли­ва подія. Коли з’являється особливо могутнє створіння, ми стежимо за тим, щоби воно знайшло правильну домівку.

Джейн зробила паузу.

— Вісім років тому, — продовжила вона, — з’явився сигнал. Дуже сильний сигнал. Щось з’явилося, а потім розчинилося у повітрі. Ми не знаємо, що то було. Але вважаємо, що щось дуже потужне. І ми припускаємо, що твій батько якимось чином міг бути причетним до цього.

— Як це пов’язано із сьогоднішнім днем?

— Можливо, ніяк, — відповіла Джейн, — але в нас є підстави вважати, що ця подія і смерть твого батька можуть бути пов’язані.

— Ви збираєтеся розповісти мені про ці причини?

— Це не офіційна зустріч. Є деякі речі, про які я не можу говорити. Але я сподіваюся, що ми залишимося друзями. — Її лице було доброзичливим, але серйозним. — Я гадаю, Маржан, що ми можемо тепер звертатися одна до одної як подруги.

— З чого б це?

— Тому що відбувається щось погане, — відповіла Джейн. Вона зняла свої окуляри й поклала їх на стіл поруч із коробкою. — Ми втрачаємо їх.

— Втрачаємо їх?

— Вони зникають. То там, то тут. Їх продають без нашого відома. Іноді їх викрадають. Ми втратили сліди понад сотні з них.

Я із завмиранням серця зрозуміла, що я точно знала, де вони.

— Отже, ви втрачаєте декілька, — сказала я. — Вони ж усе одно не ваша власність, то чому це вас турбує?

— Я говорила тобі, що гроші для нас не є проблемою, — відповіла вона. — Це тому, що ми правильно інвестуємо. Ми дуже добре інвестуємо. А щоб продовжувати інвесту­вати настільки добре, як ми вміємо, нам потрібна інфор­мація. Особлива інформація. Вона має бути точною, вона має бути повною.

— Інформація про них, — сказала я, — про звірів.

— Вони — частина всього, — сказала Джейн, — а все є частиною їх. Коли їм добре, відбуваються хороші речі. Коли вони хворіють, коли їм боляче, відбуваються погані речі. Ми завжди можемо заробити грошей, але тільки якщо володіємо достовірною інформацією.

— Отже, справа все ж таки в грошах, — промовила я.

Я почала думати, що Гораціо, можливо, мав рацію щодо Феллсів. Їм не можна було довіряти, навіть якщо одна з них хотіла стати моєю подругою.

— Ти хоч уявляєш, скільки коштує фінансування такої діяльності, як наша? — запитала вона. — Звісно, справа у грошах. Але справа ще й у тому, що гроші виконують роль інструмента для творення добрих справ. Коли популяція цих створінь скорочується, світ стає менш привабливим місцем для існування. Невелике зменшення спричиняє зростання злочинності. Розпад шлюбів. Більше суїцидів. Більше вбивств. Велике зменшення популяції спричиняє війни. Поширення голоду. Цивілізація збивається з правильного шляху. Люди повсюди страждають. Панує хаос. Ми не просто купуємо і продаємо. Ми слідкуємо. І коли ми починаємо помічати натяки на лихо, ми діємо. — Вона затихла і подивилася на мене через стіл. — Іноді ми потребуємо твоєї допомоги, допомоги твоєї сім’ї. Отже, як ти можеш бачити, Маржан, це не просто бізнес. Те, чим ми займаємося, чим ти займаєш­ся, впливає на життя людей у всіх куточках світу.

— Що такого особливого в мені? — запитала я.

— Ти не знаєш?

— Я не розумію цього, — сказала я.

— Ти і твій батько є нащадками гірканського роду.