Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— П’ятдесят баксів, — сказав він.

— Що?

— Ти почула мене. Давай п’ятдесят баксів.

— Ти серйозно?

Він знизав плечима:

— Ти повинна дати чайові швейцару.

— Ніхто не попереджав мене про це.

— Яка сумна новина! — відповів Ґленн. — Гадаю, вона ніколи не дізнається, що ти навідувалася сюди.

Мене ніколи до цього не просили про хабар. Це було шокуюче й жалюгідно. Проте Ґленн взагалі не відчував ні сорому, ні вини. Його обличчя було самовдоволеним і сумним водночас, і я не була впевнена, як мені ставитися до нього — зі страхом чи із соромом.

Якийсь час ми витріщалися одне на одного. Нарешті я вийняла свій гаманець і відкрила його.

— Маю лише сорок, — сказала я.

Ґленн насупився в тихому розчаруванні, і я відчула тихий сплеск переможного задоволення. Він вихопив купюри з моєї руки, поклав їх у кишеню й набрав коротке повідомлення у своєму телефоні. Потім знову поглянув на мене і, не розуміючи мене, похитав своєю головою ще раз. Щойно він поклав телефон, як той одразу ж завібрував.

— Скоро хтось прийде, — сказав він.

Мене пограбували, і це бісило. Але я не могла не від­чувати жаль до нього. Він провів тридцять років свого життя в цій малесенькій крамниці. Я перебувала тут усього п’ятнадцять хвилин, а відчуття було таким, наче я тут цілу вічність.

— Можна дещо запитати? — промовила я. Він глянув на мене, спершу весь напружившись. — Як вони знаходять вас?

— Хто? — перепитав він.

— Люди, — сказала я, — котрі роблять ставки. Як вони знають, де знайти вас?

Він знову поклав телефон.

— Декотрих запрошують, — відповів він. — Зазвичай це багатії. Вони найгірші. Вони навіть не поглянуть на тебе. Ніби ти не людина. — Ґленн вишкірився на саму думку про них. Потім він заспокоївся і сконцентрувався. — Інші ж — обрані люди, вони просто знають.

— Знають що?

Він втомлено усміхнувся:

— Вони приходять сюди так ніби загубились. Ніби це випадковість, що вони зайшли сюди. А потім вони починають розмову. Ні про що. Про будь-що. Автівки. Їхніх колишніх. Їхніх батьків. Я веду з ними діалог, поки не настає годящий момент. Потім я кажу щось за домашніх улюбленців. Їхні очі загораються. — Очі Ґленна також загорілися, коли він намагався передати цей момент. — А в їхніх мізках наче щось вибухає. «Це воно» — думають вони. Я особливо їх не переконую. Це зайве. Ті, котрі знають, вони знають.

— І багато таких ставок ти вже прийняв?

— Може, дюжину, — відповів він. — За тридцять років, що я тут, може, і трохи більше. Я вирізняю цих людей, як тільки вони заходять у магазин. У них такий дивний погляд. — Він стиснув губи й витріщив очі, вперше пишаючись собою.

Через декілька хвилин телефон Ґленна знову завібрував. Він мовчки підняв екран і показав мені повідомлення, де було сказано, щоб я йшла на стоянку торговельного центру. Щойно повідомлення було прочитане, він підняв ролетні двері й ліниво помахав мені. Потім знову всівся на свій стілець і згорбився над грою, його очі повільно опускалися на екран.

Автівка стояла біля входу — старий чорний квадратний «б’юїк» із тонованими вікнами. Коли я вийшла з будівлі, водій вийшов з автівки й відчинив задні двері. У нього було незворушне обличчя, стрижка військового й дивна важкість у плечах. Побачивши мене, він відчинив двері ширше і змахом руки запросив усередину. Салон автомобіля був оббитий темною шкірою. Напрочуд раціональний і розсудливий голос у моїй голові кричав на все горло, що я не повинна наближатися до цієї автівки, а навпаки — бігти якомога швидше у протилежному напрямку.

Я не послухала його.

Натомість я прислухалася до іншого голосу, до того, який заспокійливо запевняв мене, що все буде добре, що єдине місце, де я маю наразі перебувати — всередині автівки, куди б вона мене не відвезла. Щойно я всілася в салоні, як по­мітила, що руки шофера вкриті тату. Двері зачинилися за мною, а потім замкнулися. Водій сів спереду й також зачинив двері. На його потилиці теж було тату. Скелети, вогнища, дияволи. Напрочуд веселі картинки.

— Відкрийте центральний підлокітник, — сказав він.

Підлокітник відкинувся ззаду, відкриваючи відділення. Всередині був чорний оксамитовий мішечок, порожній. Я вийняла його.

— Тут просто порожній мішечок, — сказала я. — Там мало бути щось?

— Ні, — відповів шофер. — Мені також потрібен ваш телефон.

Він подивився на мене в дзеркало заднього огляду. Його руки спочивали на кермі, і він не збирався робити жодних потуг, аби перемкнути передачу. Всередині мене все завмерло, і я зрозуміла.

— Я не збираюся вдягати мішок на голову, — сказала я.

— Є й інші способи, — сказав він, — але цей найпрос­тіший.

Водій тепер спостерігав за мною. Він прибрав руки з керма. Я не могла їх більше бачити. Я спробувала відчинити двері, але, звісно, намарно.

— Добре, — сказала я, — одягну.

Шофер схвально кивнув. Я простягнула йому свій телефон.

— Ви отримаєте його назад, — сказав він, вимикаючи теле­фон і кладучи в металевий кейс на пасажирському сидінні.

Потім я відкрила мішок і зазирнула у його темні глибини. Відтак глибоко вдихнула, пробурмотіла щось на кшталт молитви, а потім накинула його на голову.

***

У темряві було важко стежити за часом. Можливо, ми їхали десять хвилин. Можливо, тридцять. Нарешті ми зупинилися.

— Мішок не знімайте, — сказав водій, і це були перші його слова від початку їзди.

Я розуміла, що вибору в мене нема.

Двері автівки відчинилися, і я намацала вихід із неї. На моє плече легко лягла чиясь рука, ведучи сходинками вгору. Відчувалося, ніби я у приміщенні й іду по паркету. Я чула, як за мною зачинилися двері. Рука на моєму плечі зробила останній направний поштовх, а потім відпустила. Я зупинилася й завмерла на місці.

Минуло кілька хвилин. Потім я почула знайомий голос.

— Можеш зняти мішок, — промовила вона.

Я стояла в їдальні, як мені здалося, добре опорядженого будинку. Жінка, що сиділа на іншому кінці обіднього столу, поклавши руки на бильця крісла, нагададала мені папугу, що вмостилася на гілці. Поміж нами висіла невелика люстра — химерна скляна чаша в теплих тонах. Потім ясноока жінка, яка відправила мене в Лондон, визирнула із-за чаші і, піднявши руку на знак привітання, усміхнулася. Здавалося, ми в цій кімнаті наодинці.

Вона була вдягнена у звичайну білу блузу та світлі джинси, волосся охайно зачесане набік. Її усмішка була переконливо заспокійливою, але за окулярами у кривавій оправі за