denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

Микита та Влад пішли на футбольне поле, де хлопці грали, там було багато людей, які спостерігали за матчем. Микита та Влад злилися з натовпом і почали думати, як обережно розпочати розмову. Вони підсіли до одного хлопця, який уважно стежив за грою.

– Владе, а що там кажуть, наче бачили кого? – почав Микита.

– Та хто знає? Тут останнім часом багато чого говорять, то про зникнення, то про монстрів, – після того, як Влад сказав це, той хлопець миттю змінився в обличчі, очі у нього були злякані.

– Які такі монстри? – запитав хлопець.

– Та хто знає? Чув, що дівки всяку нісенітницю говорять. Які тут можуть бути монстри? – сказав Микита.

– Я ось, наприклад, ніколи не бачив монстрів, – сказав Влад.

– А раптом тут і справді щось незрозуміле коїться? – сказав хлопчина.

– А що такого незрозумілого може відбуватися у звичайному таборі? – запитав у хлопця Микита.

– Ну, люди багато говорять, я ось теж не вірив, але потім довелося повірити, – тихо сказав хлопець.

– І що ти такого побачив, що тобі довелося повірити, друже? – трохи натиснув на хлопця Влад.

– Вночі прокинувся, ну закортіло мені, значить зайшов у туалет, і чую розмови, ну а я природно і визирнув, і побачив, що вихователі разом із незнайомими людьми щось виносили з кімнати.

– То хто знає, що це було? – сказав Микита.

– Та ось і я не знав, я до ладу не розгледів, що саме вони виносили, але начебто це був великий пакет чорного кольору.

– Так хто знає? Там могло бути все, що завгодно, – сказав Микита.

– Вранці я дізнався, що хтось зник, кажуть, що хлопець у тій кімнаті жив один, і усі сусіди зникли.

– Ти думаєш, його викрали? – запитав Влад.

– Не знаю, і знати не хочу, єдине чого хочу, так це додому! – злякано сказав хлопчина.

Влад і Микита потихеньку почали ходити та розмовляти з хлопцями. Нічого нового вони не дізналися, багато хто просто не хотів говорити на тему дивних подій у таборі, а дехто злякано говорив, що хоче додому, але раптом до них підійшла дівчинка приблизно їхнього віку.

– То це ви розпитуєте про табір? – сказала вона.

– Ми? Ні, ми просто шукаємо нових друзів, – сказав Микита.

– Так, я так і зрозуміла.

– Як тебе звати? - запитав Влад.

– Я - Віка, у вашому загоні, як ви можете мене не знати?

– Ну, так буває, а в чому річ? – продовжив Микита.

– Мені просто цікаво, чому ви так дивно поводитесь?

– Дивно? Це як? – запитав Влад.

– Аня, Женя, Ніка, Дмитро, Марк і ви постійно разом, ви постійно щось обговорюєте. Саме ви більше особливо не спілкуєтеся з іншими.

– Так це наші друзі, ми просто скромні і соромимося перші розпочинати діалог, – спробував відбутися жартами Микита.

– А може це ви замішані у зникненнях дітей та дивних подіях у таборі?

– А звідки ти знаєш, що вони зникли? Їх може батьки забрали? – сказав Влад.

– Батьки? Більшість цих дітей сироти або живуть у неблагополучних сім'ях.

– А звідки ти так багато знаєш про людей, які тут, і ось, наприклад, Марк із багатої родини, – відповів Микита.

– Мені здається, ви заразом із цими.

– З ким? – грубо спитав Влад.

– Це ви винні, що мій брат зник!

– Ми? Та ми його навіть не знаємо, ти думай, що кажеш! – зірвався Микита.

– Я знаю, про що я говорю!

– Погано знаєш! – сказав Влад.

Сварку перервав один із вожатих, і діти швидко розійшлися, а вожатий так і лишився стояти там.

– Ось тобі й без зайвої уваги, – сказав Влад.

– Я не винен, що вона почала кричати, – відповів Микита.

– І про якого брата вона говорила? Може дізнатись у малих?

– Ні, ми вже дізналися, тепер вони стежитимуть за нами, – сказав Микита.

А тим часом Женя та Аня намагалися дізнатися інформацію у молодших, але вони навідріз відмовлялися говорити, ніби їх хтось залякав, словом, дівчата нічого не дізналися. Але раптом до них підійшла дівчинка приблизно їхнього віку.

– Що шукаєте? – ввічливо запитала вона.

– Ми нічого не шукаємо, просто ходимо, спілкуємось, – сказала Аня.

– Може, потоваришуємо? – якось швидко і злякано сказала вона.

– Я - Аня, а ти.

– А я - Віка, ми в одному загоні, пам'ятаєш мене?

– Вибач, я ніколи тебе не бачила.

– І чому мене ніхто не помічає! – примхливим голосом сказала Віка.

– Ну буває, нічого страшного.

– Ви всі егоїсти!