denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

– Але як нам це зробити? – нервово запитав Микита.

– Для початку заспокойтеся, вона зараз, напевно, зайнята і не буде в кімнаті, ви, тим часом, прокрадетесь туди, але не через двері, бо ключа ж у вас немає, а інакше ви не зможете відкрити.

– Може шпилькою? – запропонував Влад.

– Ні, це ризиковано, та й я не впевнений, що ви вмієте, якщо вона відчинятиме двері, то ви швидко зможете піти, добре, що вона живе на першому поверсі.

– А що там за документи? – поцікавився Микита.

– Всі їхні записи та плани, звіти, якщо вони будуть у нас, ми зрозуміємо, коли нам починати діяти, ну все йдіть, удачі хлопці, хай Бог допоможе вам! – Феофаній перехрестив хлопців, і вони пішли.

До речі, старшої вожатої ніде не було, а нові вожаті були на вулиці, і корпус був майже порожній. Біля вікон нікого не було, Микита швидко відчинив вікно і застрибнув у кімнату, за ним пішов і Влад. Зазирнувши під ліжко, вони не побачили сейфа.

– Дідько, і що тепер? – сказав Микита.

– Потрібно шукати.

– У нас часу немає його шукати, вона зараз прийде!

– Тихіше ти, шукай, – Влад заглянув у шафу і побачив, що сейф там, він швидко ввів код і витяг всі документи, хлопці все поклали на свої місця і швидко пішли.

Влад сховав папки з документами під футболку і намагався не подавати виду і не привертати уваги. Старий чекав на них.

– Ну як? Все добре? – запитав він.

– Так, ось документи, – Влад віддав старому папки.

– А Ви звідки знали, де все це лежить? – запитав Микита.

– Я багато чого знаю, тепер слухайте, зустрінемося тут за два дні, і вирішимо, що далі.

– Зрозуміло, – відповів йому Влад. Старий пішов, а хлопці потихеньку пішли до альтанки. Там уже сиділи Аня та Женя.

– Де це ви були? – запитала Аня.

– Та Феофаній попросив пару документів принести йому, от ми й виконували, – відповів їй Влад.

– А що це за нові вожаті, і чому вони такі дивні? – запитала Женя.

– Мабуть, вони своїх людей сюди привезли, хочуть все контролювати, – сказав Влад.

– От мені цікаво, як цей старий сюди потрапив? – сказав Микита.

– Це не простий дід, мені взагалі здається, що він колишній спецназівець, – задумливо промовив Влад.

– Все може бути, ми взагалі нічого не знаємо про цю людину, – сказала Женя.

– Та не спецназівець він, просто добре підготовлена людина, він, напевно, все життя бореться з цими, навіть людьми їх не назву, – сердито сказав Микита.

– Та й він ніби казав, що знав і бачив, як табір будували, тож не дивно, що він усе знає, – сказала Аня.

– Цікаво, а якщо він усе знає, то чому сам не проникає сюди? – сказав Микита.

– А ти сам подумай, йде бородатий мужик табором, взагалі ніхто не помітить, і я впевнений, що вони знають, як він виглядає, тому й не ризикує, адже хто знає, що ці нелюди зробити можуть з ним, – сказав Влад і нервово зітхнув.

– А я ось все думаю, про ту дивну істоту, яку я бачила, наче монстр, а наче й людина, – сказала Аня.

– Це як розуміти? – запитав у неї Микита.

– Ось на вигляд монстр, але його очі. Вони добрі, світлі та погляд розумний і усвідомлений. Як людина в костюмі монстра.

– І Феофаній нічого нам про нього не говорив, – додала Женя.

– Ну, Ніка сказала, що він не нашкодить, хоча хто знає, – сказала Аня і замислилася.

– Слухайте, а може нам влитися в натовп і попитати у дітей, ну може, бачили щось, або щось знають? – запропонував Микита.

– Ідея хороша, але старий нам сказав, щоб ми не привертали до себе увагу, а ми тут зібралися бігати табором і про монстрів питати, – відповів Влад.

– Та годі тобі, хто дізнається? Ти думаєш, що малі настукають вожатим, що ми про монстрів питали? Так вони цих вожатих бояться більше, ніж монстрів. Я тобі більше скажу, ці вожаті і є монстри, тільки ми цього не помічаємо, – відповів Микита.

– Ну, може ти й маєш рацію, не думаю, що якщо ми трохи попитаємо у малих чи старших, то привернемо багато уваги. Але тільки обережно та тихо, – сказав Влад.

– Це у малих питати треба, вони все знають, серед них постійно чутки всякі й ходять, – сказала Аня.

– Так, ми тільки від них і дізнаємося всілякі новини, – додала Женя.

– Гаразд, я і Микита підемо, попитаємо в інших, може й справді дізнаємося щось нове, а ви йдіть до малих і питайте, тільки дивіться, щоб ці вожаті поруч не ходили, інакше якщо почують, то всім мало місця буде, цього тільки не вистачало, щоб план старого того зірвався.

– А він у нього є? – запитала Аня.

– Так, він не говорив про план, – додала Женя.

– Повірте, у нього він точно є, – гордо вимовив Влад.

– Так все, розходимося, – сказав Микита, і всі розійшлися табором.