Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

неможливо. Наступне було ідеальне: широке, подвійне. Я витягнув з однієї кишені плаща шматочок тоненького мідного дроту й підчепив ним простий засув, на який вікно було зачинене.

Вікно не відчинилось, і я зрозумів, що Емброуз скористався ще й важким засувом. Тут знадобилося кілька довгих хвилин складної праці однією рукою в майже цілковитій темряві. На щастя, вітер уже вщух, принаймні тимчасово.

Але відтак, коли я вже розібрався із засувом, вікно однаково не піддалося. Я заходився проклинати Емброузову параною, шукаючи третього замка. Полював майже десять хвилин, аж доки не збагнув, що вікно просто заклинило.

Я кілька разів смикнув за нього, а це не так просто, як здається. Ви ж розумієте, ручок на вікнах іззовні не роблять. Урешті я перестарався й потягнув надто сильно. Вікно різко відчинилося, а моя вага перемістилася назад. Я звісився з краю даху, переборюючи всі рефлекси, що спонукали відсунути ногу назад і повернути собі рівновагу: знав, що позаду немає нічого, крім п’ятнадцяти футів порожнечі.

Знаєте, як воно буває, коли відхиляєш стілець надто далеко й починаєш падати назад? Я відчув щось подібне з домішкою докорів сумління та страху смерті. Замахав руками, хоч і знав, що це не допоможе. В голові раптом стало порожньо від паніки.

Урятував мене вітер. Він повіяв, поки я хитався на краю покрівлі, і підштовхнув мене якраз достатньо, щоб я зміг повернути собі рівновагу. Одна моя рука, метляючись, учепилася за відчинене вікно, і я відчайдушно поліз усередину, не дбаючи про те, скільки шуму здіймаю.

Опинившись за вікном, я присів на підлозі й важко задихав. Коли серце нарешті почало сповільнятися, вітер перехопив вікно й різко зачинив його в мене над головою. Я знову перелякався.

Я дістав симпатичну лампу, пересунув вимикач так, щоб світло було тьмяне, та обвів кімнату вузькою світною дугою. Правильно казав Кілвін: то була злодійська лампа. Для таких тихих справ вона підходила ідеально.

Шлях до Імрі й назад тягнувся не одну милю, а я був певен, що Емброуз із цікавості чекатиме на таємну шанувальницю не менш як пів години. За звичайних обставин на пошуки та­кого дрібного предмета, як перстень, пішов би цілий день. Однак я здогадувався, що Емброуз і не подумає його ховати. Він же не вважав, що вкрав перстень. Для нього це або гарна дрібничка, або трофей.

Я заходився методично обшукувати кімнати Емброуза. Персня не було ні на його комоді, ні на тумбочці біля ліжка. Його не знайшлося в жодній шухляді письмового столу й на підставці для прикрас у гардеробній. Зауважте, що він навіть не мав замкненої скриньки для прикрас — просто підставку, на якій були недбало розкидані всілякі шпильки, персні й ланцюжки.

Я залишав усе на місці. Це не означало, що я не думав нишком пограбувати того покидька. Всього кілька з його прикрас дозволили б мені оплатити рік навчання. Однак це суперечило моєму плану: зайти, знайти перстень і вибратися. Мені здавалося, що, якщо я не залишу жодної вказівки на свій візит, Емброуз просто вирішить, ніби загубив перстень, а може, й узагалі не помітить його зникнення. Ідеальний злочин: жодних підозр, жодної гонитви, жодних наслідків.

Та й збувати прикраси в такому маленькому містечку, як Імрі, страшенно важко. Їх аж надто легко було б відстежити до мене.

Одначе я ніколи не називав себе священником, а в кімнатах Емброуза було вдосталь можливостей побешкетувати. Тож я дав собі волю. Перевіряючи кишені Емброуза, послабив кілька швів, щоб наступного разу, коли він сяде чи вилізе на коня, в нього цілком могли репнути ззаду штани. Відсунув ручку на витяжці його димаря, щоб та рано чи пізно відвалилась і його кімната наповнювалася димом, поки Емброуз гарячково повертатиме її на місце.

Поки я намагався вигадати, що можна зробити з його клятим пернатим капелюхом, який мене бісив, дубова гілочка у мене в кишені несамовито засіпалась. Я аж підскочив. Тоді вона засіпалася знов і раптово зламалася навпіл. Я люто вилаявся собі під носа. Емброуза не було щонайбільше двадцять хвилин. Що так швидко привело його назад?

Я вимкнув симпатичну лампу й запхав її у плащ. Відтак по­мчав до сусідньої кімнати, щоб утекти крізь вікно. Неприємно було так морочитися зі входженням, щоби просто піти назад, але доки Емброуз не знав, що до його кімнат хтось вторгся, можна було просто повернутись якогось іншого вечора.

Але вікно не відчинилося. Я штовхнув сильніше, думаючи, чи не заклинило його, коли вітер грюкнув ним.

Відтак я помітив тонку смужку латуні, що тягнулася вздовж підвіконня зсередини. Прочитати ту сиґалдрію я не міг через тьмяне освітлення, але захисні чари я впізнаю з першого погляду. Це пояснювало, чому Емброуз повернувся так хутко. Він знав, що сюди хтось проникнув. Ба більше, найкращі захисні чари не просто попереджають про зайд, а можуть тримати двері чи вікно зачиненими, щоб утримати всередині злодія.

Я кинувся до дверей, ошаліло намацуючи в кишенях плаща щось довге й тонке, чим можна було б підкрутити замок. Не знайшовши нічого підхожого, схопив перо з письмового столу Емброуза, встромив його в замкову шпарину, а тоді різко шарпнув його вбік і відламав металеву головку всередині замка. Мить — і почув металічний скрегіт: Емброуз намагався віді­мкнути двері зі свого боку, незграбно вовтузячись і лаючись через те, що ключ не входить як годиться.

На той час я вже повернувся до вікна, де світив лампою туди-­сюди вздовж латунної смужки та бурмотів собі під носа руни. Це було доволі просто. Я міг вивести сиґалдрію з ладу, зішкрябавши кілька з’єднувальних рун, а тоді відчинити вікно й утекти.

Я побіг назад до вітальні й підхопив із письмового столу ніж для відкривання листів, у поспіху перекинувши каламар із кришкою. Уже зібравшись узятися за викреслювання рун, збагнув, якою дурістю це буде. До кімнат Емброуза міг вломитися будь-який дрібний злодій, але людей, які достатньо знають сиґалдрію, щоб зіпсувати захисні чари, набагато менше. Це ­було б усе одно що написати власне ім’я на рамі його вікна.

Якусь мить я збирався з думками, а тоді повернув ніж для листів на стіл і поставив на місце каламар. Повернувся й уважніше оглянув довгу латунну смужку. Зламати щось просто, зрозуміти це важче.

Це особливо стосується випадків, коли з-за дверей чутно тиху лайку в супроводі грюкоту й торохтіння людини, що намагається відімкнути замок, який заклинило.

Відтак у коридорі стало тихо, а це бентежило ще більше. Мені врешті вдалося збагнути послідовність захисних заклинань, але тут я почув, як у коридорі йдуть кілька пар ніг. Я розділив розум на три частини й зосередив алар, налягаючи на вікно. Руки й ноги захололи: я витягнув тепло з тіла для протидії заклинанню. Почувши гучний глухий звук, із яким у двері вдарило щось важке, я постарався не панікувати.

Вікно розчахнулось, і я спішно кинувся назад, крізь раму й на дах, а тим часом щось ізнову вдарило у двері і я почув різкий тріск. То розкололося дерево. Я ще міг би спокійно втекти, але поставивши праву ногу на дах, відчув, як під моєю вагою тріскається глиняна черепиця. Коли нога поїхала, я обома руками схопився за підвіконня, щоб не впасти.

А тоді повіяв вітер, підхопивши відчинене вікно та штовх­нувши його