Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

до моєї голови. Я підніс руку, щоб захистити лице, і замість нього вікно вдарило по ліктю. Одна з маленьких шибок при цьому розбилася. Сила удару відштовхнула мене вбік, на праву ногу, і та остаточно підігнулася.

А тоді, позаяк скидалося на те, що всі інші варіанти вже вичерпані, я вирішив: найкраще буде впасти з даху.

Мої руки, діючи суто інтуїтивно, несамовито зашкрябались. Я змістив іще кілька шматків глиняної черепиці, а тоді вхопився за край даху. Вхопився невдало, але сповільнився і крутнувся так, щоб не впасти на голову чи на спину. Натомість я впав долілиць, як кіт.

От тільки в кота всі ноги мають однакову довжину. Я приземлився накарачки. Руки лише пощипувало, зате коліна, які вдарились об бруківку, боліли чи не найстрашніше за все моє коротке життя. Біль був сліпучий, і я почув, як зойкнув, наче собака, якого копнули.

За мить довкола мене посипався град із важкої червоної черепиці. Більша її частина розбивалась об бруківку, та один шматочок зачепив мою потилицю, тоді як інший влучив просто в лікоть, від чого в мене заніміло все передпліччя.

Я на це й не зважив. Зламана рука зцілиться, зате відрахування з Університету — це на все життя. Я підняв каптур і зусил­лям волі зіп’явся на ноги. Притримуючи однією рукою каптур плаща, щоб залишався на місці, я незграбно подолав кілька кроків, а тоді опинився під кроквами «Золотого поні», де мене не було видно з вікна нагорі.

А далі біг, біг, біг…

***

Урешті я сторожко покульгав на дахи й сам заліз у свою кімнату крізь вікно. Справа йшла повільно, але вибору в мене було мало. Я не міг пройти повз усіх у пивниці закудланим, кульгавим і загалом у такому вигляді, ніби щойно впав із даху.

Відсапавшись і погризши себе за кілька різних видів сліпучого ідіотизму, я оцінив свої поранення. Гарні новини полягали в тому, що я не зламав жодної ноги, одначе трохи нижче кожного коліна у мене розквітали прекрасні синці. Черепиця, що зачепила мою голову, залишила по собі ґулю, але не поріз. І хоча лікоть пульсував тупим болем, долоня вже не терпла.

У двері постукали. Я застиг на мить, а тоді витягнув із кишені березову гілочку, пробурмотів швидке зв’язування і шпарко заводив нею туди-сюди.

Я почув із коридору вражений звук, а за ним — тихий сміх Вілема.

— Не смішно, — долинув Сімів голос. — Впусти нас!

Я впустив. Сіммон сів на край ліжка, а Вілем зайняв стілець біля письмового столу. Я зачинив двері й сів на другій половині ліжка. Навіть тоді, коли всі ми посідали, крихітна кімнатка залишилася тісною.

Ми якусь мить серйозно придивлялись один до одного, а тоді заговорив Сіммон:

— Судячи з усього, Емброуз сьогодні наполохав злодія у себе в кімнатах. Хлопака вискочив із вікна, аби тільки не попастися.

Я коротко, невесело засміявся.

— Аж ніяк. Я вже майже вибрався, але тут вікно зачинилося від вітру, — я незграбно показав це рукою. — Збило мене з даху.

Вілем зітхнув із полегшенням.

— Я думав, що напартачив зі зв’язуванням.

Я хитнув головою.

— Було достатньо попереджень. Я просто поводився не так обережно, як мав би.

— Чому він так рано повернувся? — запитав Сіммон, дивлячись на Вілема. — Ти чув щось, коли він прийшов?

— Йому, напевно, спало на думку, що в мене не надто жіноч­ний почерк, — сказав Вілем.

— У нього на вікнах були захисні чари, — промовив я. — Мабуть, пов’язані з якимось перснем чи іншим предметом, який він носить із собою. Вони, найпевніше, й подали йому сигнал, щойно я відчинив вікно.

— Ти його здобув? — запитав Вілем.

Я мотнув головою.

Сіммон витягнув шию, щоб краще придивитися до моєї руки.

— Ти в нормі?

Я поглянув туди ж, куди й він, але нічого не побачив. А тоді смикнув себе за сорочку й помітив, що вона прилипла до заднього боку моєї руки. Навіть не зауважив цього за іншими клопотами.

Я, сторожко рухаючись, стягнув сорочку через голову. Лікоть на сорочці був порваний і заляпаний кров’ю. Я люто вилаявся. Сорочок у мене було всього чотири, а тепер ця була ­зіпсована.

Я спробував поглянути на свою травму і швидко збагнув, що не можна подивитися на власний лікоть іззаду, хай як сильно цього хочеться. Врешті я продемонстрував її Сіммонові для ­огляду.

— Це не бозна-що, — промовив він, розвівши пальці трохи більше ніж на два дюйми. — Всього один поріз, і він майже не кровоточить. Решта — просто подряпини. Схоже, ти сильно обдер його об щось.

— На мене впав шматок глиняної черепиці з даху, — по­яснив я.

— Щасливчик, — буркнув Вілем. — Хто ще міг упасти з даху й не дістати нічого страшнішого за кілька подряпин?

— У мене на колінах синці завбільшки з яблука, — сказав я. — Я буду щасливчиком, якщо завтра зможу ходити.

Але у глибині душі я знав, що Вілем має рацію. Глиняна черепиця, що впала мені на лікоть, із легкістю могла би зламати мені руку. Краї уламків глиняної черепиці часом бувають гострі, як ножі, тож, якби вона вдарила мене інакше, поріз міг би вийти до кістки. Ненавиджу глиняну черепицю.

— Що ж, могло бути й гірше, — бадьоро заявив Сіммон, зіп’явшись на ноги. — Ходімо до Медики й підлатаймо тебе.

— Краем, ні, — заперечив Вілем. — Йому не можна до Медики. Там ставитимуть запитання, щоб знати, чи не постраждав хто-небудь.

Сіммон ізнову сів.

— Ну звісно, — відповів він із чимось віддалено схожим на огиду до себе. — Я знав. — Він іще раз мене оглянув. — Принаймні тобі не болить там, де побачать люди.

Я позирнув на Вілема.

— Кров тебе бентежить, так?

Його обличчя стало трохи ображеним.

— Не сказав би… — його очі метнулися до мого ліктя, а лице трохи зблідло, попри темний, як зазвичай у шалдійців, колір шкіри. Його вуста стиснулися в тонку риску. — Так.

— Логічно, — я пішов розрізати свою зіпсовану сорочку на смуги тканини. — Вітаю, Сіме! Тебе підвищено до бойового медика.

Я висунув шухляду й дістав гачкоподібну голку та кишку, йод і маленький горщичок гусячого жиру.

Сім поглянув на голку, а тоді — знову на мене, й вирячив очі.

Я обдарував його найкращою своєю усмішкою.

— Це просто. Я тебе інструктуватиму.

***

Я сидів на підлозі, занісши руку над головою, тимчасом як Сіммон мив, латав і перев’язував мені лікоть. Він несподівано виявився далеко не таким гидливим, як я очікував. Його руки були обережніші й упевненіші, ніж у багатьох студентів із Медики, які займаються таким постійно.

— Отже, наша трійця була тут і всю ніч грала в дихання? — запитав Віл, цілеспрямовано стараючись не дивитися в мій бік.

— Звучить гарно, — зауважив Сім. — Ми можемо сказати, що я переміг?

— Ні, — відповів я. — Люди, напевно, бачили Віла в «Поні». Якщо збрехати, мене вже точно спіймають.

— Ой, — вимовив Сім. — То що тоді казати?

— Правду, — я показав на Віла. — Ти під час цього шарварку був у «Поні», а тоді прийшов сюди, щоб розповісти про це мені, — я кивнув на маленький столик, на якому були безладно розкидані