Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Розділ двадцять перший. Робота над деталями

Тієї ночі мені заважав нормально поспати біль у колінах. Тож коли в небі за вікном показалося перше бліде світло, яке обіцяло схід сонця, я здався, вдягнувся й поволі, з болем почимчикував на околиці містечка в пошуках вербової кори, яку можна було б пожувати. Дорогою знайшов кілька нових і цікавих синців, про які не знав напередодні.

Цей похід був справжньою мукою, проте я був радий, що йду в досвітній темряві, коли вулиці безлюдні. Про вчорашню колотнечу в «Золотому поні» мало бути багато розмов. Тому, хто побачив би, як я кульгаю, було б дуже легко дійти правильних висновків.

На щастя, завдяки цій прогулянці мої ноги перестали терпнути, а вербова кора дещо втамувала біль. Коли сонце остаточно встало, я вже почувався досить добре, щоби з’явитися на публіці. Тож я попрямував до Промислу, сподіваючись перед просунутою симпатією кілька годин попрацювати над деталями. Треба було починати заробляти собі на наступний семестр навчання й погашення позики від Деві, вже не кажучи про бинти й нову сорочку.

***

Коли я прийшов, Джаксіма в Запасах не виявилося, але студента, який там був, я все ж упізнав. Ми вступили до Університету одночасно й певний час жили поряд у Стайнях. Він мені подобався. То був не шляхтич, який навчався у блаженній безтурботності, підтримуваний ім’ям і грішми своєї родини. Його батьки були торгівцями шерстю, а сам він працював, щоб оплатити навчання.

— Безіле, — сказав я, — ти ж наче минулого семестру став е’ліром. Що ти робиш у Запасах?

Він трохи зашарівся, явно зніяковівши.

— Кілвін застукав мене, коли я додавав воду до кислоти.

Я похитав головою й суворо набурмосився.

— Е’ліре Безіле, це суперечить належній технології робіт, — проказав я, знизивши голос на октаву. — Рукотворець має все робити з бездоганною обережністю.

Безіл усміхнувся.

— Ти вловив його акцент! — він розгорнув облікову книгу. — Що тобі принести?

— Мене зараз не цікавить ніщо складніше за деталі, — відповів я. — Як щодо…

— Стривай, — перебив Безіл, насуплено дивлячись на облікову книгу.

— Що таке?

Він розвернув книгу до мене й показав.

— Поряд із твоїм іменем є примітка.

Я поглянув. Там був напис олівцем, зроблений дивовижно дитячими каракулями Кілвіна: «Не видавати ре’ларові Квоуту жодних матеріалів чи інструментів. Відправте його до мене. Клвн».

Безіл співчутливо поглянув на мене й лагідно пожартував:

— Кислоту додають до води. Ти теж забув?

— Якби ж то, — відповів я. — Тоді я знав би, що відбувається.

Безіл нервово роззирнувся, а тоді нахилився вперед і тихо заговорив:

— Послухай, я знову бачив оту дівчину.

Я дурнувато кліпнув на нього.

— Що?

— Дівчину, яка приходила сюди, шукаючи тебе, — підказав він. — Оту молоденьку, яка шукала рудого чаклуна, що продав їй амулет.

Я заплющив очі й потер обличчя.

— Вона повернулася? Цього ще не вистачало.

Безіл хитнув головою.

— Вона не заходила, — уточнив він. — Принаймні я про таке не чув. Але бачив її кілька разів надворі. Вона тиняється ­подвір’ям, — він смикнув головою, показуючи на південний вихід із Промислу.

— Ти комусь казав? — запитав я.

Безіл набув глибоко ображеного вигляду і сказав:

— Я з тобою так не повівся б. Але вона могла поговорити з кимось іншим. Тобі справді варто її позбутися. Кілвін цвяхами заплюється, якщо подумає, ніби ти продавав обереги.

— Я їх не продавав, — запевнив я. — Гадки не маю, хто вона така. Яка вона із себе?

— Молода, — знизав плечима Безіл. — Не шалдійка. Здається, в неї було світле волосся. Вона носить блакитний плащ із піднятим каптуром. Я спробував підійти до неї й поговорити, та вона просто втекла.

Я потер лоба.

— Чудово.

Безіл співчутливо знизав плечима.

— Просто подумав, що тебе слід попередити. Якщо вона таки прийде сюди та спитає про тебе, доведеться сказати Кілвінові, — він винувато скривився. — Звиняй, але мені й так вистачає проблем.

— Розумію, — сказав я. — Дякую за попередження.

***

Коли я ввійшов до майстерні, мені негайно впало в око, яке там дивне світло. Найперше я підвів погляд, перевіряючи, чи не додав Кілвін нової лампи до численних скляних сфер, які висіли серед крокв. Я сподівався, що освітлення змінилося ­саме через нову лампу. Кілвін завжди мав кепський настрій, коли в нього несподівано гасла якась лампа.

Оглянувши крокви, я не помітив жодної темної лампи. Лише за якийсь час до мене дійшло, що світло таке дивне, бо в низькі вікна на східній стіні проникає справжнісіньке сонце. Зазвичай я приходив працювати пізніше.

О такій ранній порі в майстерні панувала майже моторошна тиша. Величезне приміщення здавалося порожнім і без­живним: там працювали над чимось усього кілька студентів. Це в поєднанні з дивним світлом і несподіваним викликом від Кілвіна серйозно збентежило мене, поки я перетинав майстерню, прямуючи до Кілвінового кабінету.

Хоча година була рання, маленьке горно в кутку кабінету вже було добре розігріте. Коли я став у відчинених дверях, на мене війнуло жаром. Це було приємно після вулиці, де було холодно, як на початку зими. Кілвін стояв спиною до мене й ворушив міхами в ненастанному ритмі.

Я гучно постукав об одвірок, аби привернути увагу.

— Майстре Кілвін! Я зараз спробував узяти в Запасах трохи матеріалів. Щось сталося?

Кілвін озирнувся на мене.

— Ре’ларе Квоуте. Секунду. Заходь.

Я ввійшов до його кабінету й зачинив за собою важкі двері. Якщо вже я вскочив у халепу, хай цього ніхто не підслухає.

Якийсь час Кілвін іще продовжував