Соломія Даймонд - Час бою (болю), Соломія Даймонд

— Не варто. — Він огортає долонями мої щоки й цілує по всьому обличчю. — Злети не можливі без падінь, Аліно. Впевнений, що наступного разу ти впораєшся краще. У будь-якому випадку, це вже в минулому й тобі не слід зациклюватися… До речі, я бачив у коридорі черешню. Ти купила її, щоб підняти собі настрій? 

— Мг… — нерозбірливо бурмочу. Краще б я викинула її й всім би нам зараз було спокійніше. 

— Тоді пропоную поласувати нею на кухні. Якщо ти звісно не проти. — Трясця! Я ще досі не впевнена в тому, що її можна їсти. Через цього Аль Капоне все навколо здається мені підозрілим. 

— У мене зник апетит від стресу, — брешу я, бо насправді я дуже голодна. Гадаю, я б запросто зʼїла весь той ящик черешні. — Ми можемо потанцювати? 

— Так.

Я включаю на телефоні одну з класичних мелодій, яка подобалася моєму братові. Такі пісні відносять мене далеко в минуле, коли мені не доводилося розплутувати різні таємниці та жити в постійному страху. 

— Ти така красива, Аліно. 

Він проводить подушечками пальців по моїх вилицях і бере за руку. Я кладу долоню йому на плече й підіймаю голову, щоб глянути в очі через нашу різницю в рості. Мені подобається те, що ми рухаємося повільно та невимушено. Якби слово комфорт було людиною, то без сумніву це б був Давид. Зізнаюся чесно, що мені б хотілося аби він навіть через роки дивився на мене таким милим, лагідним та сповненим любові поглядом. 

Я ніколи не могла подумати, що кохати й бути коханою — це так добре. Я вже не бачила нас поокремку, бо є «ми». Попри те, що ми разом не довго, але я впевнена в тому, що можу покластися на Білінського. Якщо я розповім йому про нове залякування від аноніма, то він ціною власного життя та здоров’я стане на мій захист. Однак, я вже втратила брата і не готова втрачати ще й його. 

— Чути від тебе компліменти набагато приємніше, ніж від когось іншого. 

Я кусаю нижню губу від хвилювання. Ми так близько один до одного, але мені бракує його дотиків неначе кисню. Я стаю на пальчики й  міцно вчепившись за його шию, зʼєдную наші вуста в одне ціле.

Мені подобалося розтягувати задоволення на довго. Я торкалася то верхньої губи, то нижньої. Смакувала їх, неначе вони найсмачніше, що я взагалі коли-небудь куштувала. З моїх вуст зірвався приглушений стогін. Мені подобалися ті відчуття, які дарував мені Білінський у цей момент. Коли нам забрало повітря й він відсторонився, я відчула його збите дихання поруч зі своїм вухом. Жадібно хватаю кисень, бо мені геть не хочеться обривати цей момент на такій ноті. Давид не поспішає, бо не хоче тиснути на мене. Усі його кроки в наших стосунках повільні й обережні. Я це дуже ціную, але мені постійно хочеться більшого і я не знаю, що з цим робити. Моє життя в постійній небезпеці і я не знаю, який день може бути останнім. Це змушує мене відважуватися на кроки, які я постійно відкладала на потім. Зараз мені більше не хочеться відкладати все на потім. Я хочу проживати це кохання тут і зараз.