Володимир Худенко - Дим

тоже пожилая пара вроде. Мы их спрашиваем – они смотрят на нас, как на баранов, потом опять что-то на своем, между собой… Я психанула и говорю им, блин, – Лара махнула рукою, – на чистейшем украинском: «Шановні, ви часом не підкажете, як нам потрапити до військової частини? Бо ми тут, здається, трошки заблукали».

Антон дзвінко розсміявся.

– Они уже как-то по-другому глядят, не так подозрительно, что ли. Посмотрели так друг на друга, переглянулись… И на таком, знаешь, ну, ломаном русском говорят: вот тут, дескать, автобус, тут надо… Ну, короче, объяснили с горем пополам. Привезли нас, значит, с Виталькой, высадили где-то посреди леса! Посреди чертового леса, там тропиночка, во-от та-акусенькая!.. Черт. Идем мы это, с ним, и с этой самой тропиночки то ли сбились, зашли, короче, бог знает куда. Но вроде как на опушке, уже лес редеет. И тут! Господи, смотрю я – они с неба! Как груши! И вот так вот падают, – Лара знов жваво замахала руками, – на своих парашютах. Бог знает, сколько их там! И я стою такая… и, как дура, реву, – вона болісно скривилась, – кричу: господи, куда вы дели моего братишку?!

Вона безвольно впустила руку собі на коліно, і Антон нахилився до неї, накрив ту її руку своєю. Вона іншою рукою змахнула раптову сльозу, широко всміхнулась, роззирнулась. І Юля, і Іра зацікавлено слухали її, а Ірина про свою боязнь наче й геть забула. Та, правда, й колесо вже докручувалось, і люлька повільно опускалася до землі.

Потім вони поблукали ще парком і, побачивши багато молодих людей та підлітків – деякі були розмальовані та в чудній одежі, більшість – захмелені, – вирішили зазирнути на той фестиваль, чи концерт, чи що то було. Вечір уже спадав на місто, теплий осінній вечорок, але було ще досить світло, та, крім цього, скрізь по парку горіли ліхтарі. Вони взяли білети в касах, а Юля десь іще й дістала великий пакет із солодкою ватою, і не признавалась, де. Вони пішли до невисокої огорожі, спорудженої по парку, і пред’явили там білети. Тут уже тинялися не лише п’яненькі підлітки, а й міліціонери, в основному парами та невеликими купками. На території ж фестивалю робилося бозна й що. Перед сценою гарцював натовп, деякі носилися без ладу огородженою територією парку, але міліціонерів тут було ще більше, тому якихось надмірних безладів не виднілось. До сцени вони вчотирьох не пішли, та й не дістатись було туди ніяк через щільний натовп. Та й музика була якась дурнувата, у всякому разі Антону вона зовсім не сподобалась – гарчали гітари, гупали барабани, а співаки натомість не співали, а немовби говорили щось у мікрофон, тільки й того, що в риму. Деякі підлітки подалі від сцени повлягались просто в витоптану траву і вилежувались там. Ірина здивовано вирячилась на якусь пару, що пристрасно обіймалась, валяючись на землі – вона тільки-но об них ледь не спіткнулась. А потім їм ще стрілось двійко якихось зовсім молодих дівчаток, що хтозна й ок чому цілувалися взасос.

Між тим Антон помітив, як міліціонери та деякі підлітки здивовано озираються на їхній гурт, вірніше – на саму Лару, на її вишиту сорочину. Врешті Лара запропонувала всім пройти під навіс на край території – там продавали каву, чай та безалкогольні напої. Вони всілись там на наспіх стесані дерев’яні лави і пили собі якусь шипучку, насміхаючись над тією всією шантрапою.

– О, я сейчас! – гукнула Лара, перекрикуючи музику, і зірвалася з місця, дістаючи з кишені телефон.

Антон зиркнув їй вслід, і тут його щось відволікло. Він спочатку не зрозумів, що змінилось, а потім раптом втямив – пісня. Зі сцени лунала справдешня пісня, а не оте тараторіння, хоч і під гуркіт гітар. Та й мотив неначе був якийсь знайомий, хоча й трохи переінакшений… Антон навіть піднявся і знову підійшов трохи ближче до сцени.

Там на сцені виступав якийсь гурт, а перед мікрофоном стояв неголений і закудланий хлопчина з гітарою на плечі. Він був у біластих рваних джинсах, босий, а на плечах теліпалась явно завелика на нього армійська камуфляжна куртка з погонами, нашивками російських збройних сил, групою крові на грудях та іншими знаками відмінності.

Цей неохайний хлопчина в армійській куртці не надто в лад виспівував саме під гуркіт гітар:

– Из сотни тысяч батарей

За слезы наших матерей,

За нашу Родину – огонь!

Огонь!

* * *

Вони зустріли Ігоря на вузькій алейці під стінами Смоленського кремля. З одного боку бруківки була проїжджа частина, обрамлена рядком низеньких ялинок, а з другого – та древня стіна з гостроверхою баштою під павутиною риштувань. Він ішов од припаркованої на обочині чорної іномарки, а вони всі вчотирьох крокували йому назустріч. Небосхил іще жеврів скупим вечірнім світлом, і різко палахкотіли ліхтарі над дорогою, тому зятя було добре видно. Він був середнього зросту, нижчий за Антона, може, такий десь, як Лара, темно-русий, вбраний у строгі чорні брюки та таку ж саму строгу заправлену в пояс білу сорочку з розстібнутими верхніми ґудзиками, взутий у чорні лаковані туфлі. Йшов він вельми швидко, дивлячись собі під ноги та сховавши ліву руку в кишеню брюк, правою ж злегка метляв у повітрі, і рукав на ній, здається, був розстебнутий. Він ішов, трошки навіть згорбившись, зсутулившись, у ньому навіть не вгадувалась знайома Антону військова виправка, проте сама хода його була розслаблена, легка, кроки якісь пружні, упевнені, спортивні чи що. «Наче кіт», – чогось подумалось Антону. Коли він підійшов трохи ближче, то Антон роздивився і його обличчя. Лара саме вискочила вперед до нього, і Ігор підняв на неї свій погляд. Самого погляду Антон не впіймав, але от обличчя роздивився краще. Риси його обличчя, на відміну від сказаного Юлею, здались Антону скоріше красивими, якимись