Володимир Худенко - Дим

витонченими. Але от міміка змазувала враження – лице дійсно було якимось нерухомим, застиглим. Антон навіть здивувався, як воно Юля так влучно його охарактеризувала: «Лицо какое-то неподвижное у него». Гладко виголений, ніс із горбинкою, бліда шкіра, лише на вилицях і трохи під очима засмага не засмага, а скоріше злегка полущена шкіра, немовби од давніх сонячних опіків. Аби не близьке світло ліхтаря, то й не помітно було б. Трохи задовга як на офіцера чуприна спадала на чоло, ледь не на очі.

Лара підбігла до нього і повісилась йому на шию, точно як та школярка, ще й зігнувши трошки ногу в коліні. Він легко впіймав її і обняв не за талію навіть, а за спину, поклавши долоні на її плечі. Раптом Лариса різко відсторонилась від нього і ляснула розкритою рукою в центр його грудей, щось неголосно сказала йому, не було чутно, що. Він також їй щось сказав, узагалі, либонь, пошепки, і ніжно пригладив її світло-руде, огненне волосся, тоді другою рукою узяв її руку, ту, котрою вона його вдарила, обережно підніс до своїх губ та поцілував.

Наша трійця підійшла до них і тактовно спинилась за кілька кроків, трошки збоку. Лара та Ігор дивилися один одному в очі й мовчали. Вона тримала ліву руку у нього на плечі, а він її правицю так і тримав тепер у своїй, лівицю ж опустив їй на передпліччя і довгими тонкими пальцями погладжував вишиті чорно-червоні ружі на її сорочці.

– Это подарок, – м’яко мовила вона, зворушливо всміхнувшись.

– А я смотрю – какая прекрасная украиночка! – всміхнувся він у відповідь.

У нього був якийсь незвичайний голос. Без якогось особливого акценту, проникливий і навіть красивий – немов у якого актора чи співака. Він говорив тихо, але голос був чіткий, ясний, у ньому віддалено вчувався метал, немов бриніла десь далеко туго натягнута струна.

– Для тебя тоже есть… – наївно, по-дівчачому зашарілась Лара, а потім немов оговталась. – Так!

Вона розвернулась до Юлі, Антона та Ірини і зробила до них крок.

– Знакомьтесь.

Вона простягнула руку до Антона, і той підійшов, усміхаючись.

– Это… братишка мой! – Лара обійняла обома руками Антонове ліве плече і притулилась до нього лицем.

Ігор зробив крок до Антона і простягнув йому правицю з розстібнутим рукавом, дещо ніяково всміхаючись. На його зап’ясті висів масивний годинник, але не якийсь там бозна-який, а наче звичайний, схожий на радянський командирський, хоча мельком і важко було розібрати.

– Столько слышал… – ніяково вивів він своїм чистим голосом, – что как будто давно знаком.

Вони потисли правиці один одному, і Ігор ще більш ніяково мовив:

– Ну…

Після чого Лара трошки відсторонилась від брата, і Антон з Ігорем обнялись. Лише тепер Антон угледів, що ніс у Ігоря не лише з горбинкою, а й ледь-ледь викривлений набік – либонь, наслідок якоїсь давньої травми, можливо, перелому, а там бозна. На вроджений дефект було не дуже схоже.

Лара між тим вже стояла коло Іри, приобійнявши її за плече одною рукою, а іншу тримаючи у неї на передпліччі.

– Ирочка, – ніжно мовила вона, представляючи мужу братову.

Той взяв Ірину правицю в обидві свої, потримав хвильку, а потім вони також обнялись.

– Очень приятно, – мовив він, усміхаючись.

– Взаимно, – ніяково одповіла Іра.

Затим Ігор зиркнув на Юлю, що стояла трошки осторонь, і безтурботно кинув:

– Хочешь, и тебя обниму?

– Ну что вы, что вы!.. – манірно протягла та, але все ж легко обнялася з ним заради сміху.

Потому Ігор запитально зиркнув на Лару, а та задумалась, наморщивши чоло.

– Машина вот… – неголосно вивів він, кивнувши на проїжджу частину.

– Нет, нет! – крутнула вона головою, немов щось згадуючи. – Мы с Юлей собирались метнуться в Дом торговли… И Иру возьмем с собой! – тицьнула вона в брата пальцем, суворо нахмуривши при цьому брови. – А вы, мальчики… хотите составить нам компанию? – лукаво, по-циганському всміхнулась.

Антон розгублено зиркнув на Ігоря і вперше піймав погляд його виразних блідо-зелених очей. Погляд той був чіпкий і пронизливий, не надто приємний і якийсь такий аж наче холоднуватий. Він спинився на Антоновому лиш на хвильку, а тоді знов забігав туди та сюди і зробився одразу інакшим – дещо неуважним, зніяковілим, як і до того.

– Ми… – вивів Антон задумавшись.

– Нет, спасибо, – всміхнувся Ігор до Лари. – Только как же вы без машины?

– Моя машина здесь, дома, – пояснила вона. – Мы приедем чуть позже тогда, хорошо?

– Давайте подкинем вас?

– Тут десять минут идти, брось.

– Точно?

– Да брось!

– Ну смотри.

Врешті Ігор з Антоном пошкандибали до припаркованої на обочині іномарки, а дівчата пішли в іншому напрямку, помахавши їм рукою.

– Женщины… – трошки ніяково вивів, Ігор заводячи двигун. – С ними не соскучишься.

– Это точно, – кивнув Антон, мляво всміхнувшись. – О, смотри!

Вони тільки-но відкотились від обочини і вгледіли Юлю, що метрів за сто попереду махала їм рукою. Вони під’їхали до неї, і вона відчинила дверцята, розв’язно бухнулась на заднє сидіння за їхніми спинами, просто на Ігорів піджак, ледве що не розляглась там, закинувши ногу за ногу.

– Что случилось? – спитав Ігор.

– Ничего, – здивовано вирячилась на нього Юля. – Лара просила вас накормить. Главным образом тебя, – вона тицьнула в Ігоря пальцем.

– Премного благодарен, – засміявся той, а Юля виструнчилася і театрально поклонилась йому у скло заднього огляду, зробивши ще й ефектний пас рукою.

– Ну че, много шпионов поймал? – спитала вона, як вже рушили, байдуже зазираючи в вікно.

– Чуть самого не поймали… шпионы, – зітхнув Ігор, – пришлось уходить, отстреливаясь.

– Во как! – глузливо кинула вона, не повертаючись.

– А ты думала!

– Че это за тачка?

– Служебная.

Вони помовчали з хвилю, а тоді Юля раптом різко нахилилась до Антона і обняла руками його сидіння.

– Слышь, Антошка, – мило зацвірінчала вона, за своєю новою звичкою манірно розтягуючи слова, – а тебе Ларка не рассказывала, как мы с ней в Штаты летали?

– В Штати? – здивувався той. – Та я навіть і не знав…

– Ну как же! – стряхнулась вона. – В девяносто… каком же?

– Девяносто шестом, – неголосно озвався Ігор, не відриваючи погляду од дороги.

– Вот у кого память! – неуважно кивнула вона на нього. – Там перелет сам часов десять…

Вона знов захоплено зацвірінчала, повідаючи про переліт через океан, про якихось невідомих Антону американських друзів, про поїздки автостопом через декілька штатів та прекрасні американські дороги, про первозданну природу якогось там їхнього національного парку, напрочуд ввічливих та приязних американців, про першокласний сервіс та про те, як вони з Ларою купалися в Тихому океані або як її саму ледь не оштрафували за паління в