Володимир Худенко - Дим

– Давай лучше комп покажу.

– А у тебе є?

– Та ось же.

Дівчата рушили на інший бік кімнати, а Антон все дивився на другу картину, більшу. Оцієї начебто і він не бачив. Чи забув? Це була вже справжня картина маслом, і сюжет її був вельми дивним. Це був начебто двір якогось панельного будинку… Тільки якийсь дивний. Висока панельна брежнєвка розташовувалась досить рівним півколом навкруг густого гаю з тополь, чи то пак отих кипарисів. Вона оточувала оті кипариси, сама будівля була запущена, облущена, подекуди в тріщинах, то там, то сям зіяли побиті вікна та навіть обвалені балкони і цілі квартири по краях, на верхніх поверхах, фундамент заріс сухими травами та чагарником, подекуди з вікон квартир росли чахлі деревця, деякі росли й на даху. Сам той дивний будинок стояв серед рівного пустиря чи занедбаного поля, над ним купчилися важкі рвані хмари, видно було, що віє вітрюга, тужний, надсадний, осінній, хитає оті кипариси-тополі, і самі хмари були осінні, була достеменно осінь. Взагалі картина була дуже схожа на оту в Талашкіно, в ній так само було щось чуже, непевне, мертвенне. А по центру полотна була зображена невелика фігурка – спиною до глядача, похиливши голову, до того кипарисового гаю, в те півколо покинутої напівзруйнованої брежнєвки понуро йшов чоловічок у камуфляжі і з автоматом в руці.

Антон хотів було спитати Лару, що то за картина і чи була вона тут раніше, але вони з Ірою так зацікавлено вовтузились над комп’ютером, що він не захотів їх відволікати. Ірина всілась за новий столик перед екраном і поклала руки на клавіатуру, зацікавлено її розглядала. Лара стояла на колінах коло коробки з дротами.

– На жаль, він поламався, – скрушно мовила Лара і почала тицяти по кнопках.

Щось загуло, мигнула якась лампочка, але тут же все стихло.

Екран начебто просвітлів на хвильку, але тут же згас.

– Бач, не заводиться, – прокректала Лара, встаючи. – Він беушний узагалі-то…

Іра ж заворожено тицяла по клавішах, немовби щось друкуючи.

– Мені дуже це подобається! – вивела вона мрійливо. – У нас у податковій вже працюють на таких… І в райспоживспілці є, я навіть клацала. Як ти думаєш – у мене вийде? Я добре друкую на машинці.

– Звичайно, вийде! – Лара поклала руку на Ірине плече і тепло всміхнулась. – Там нічого складного насправді.

– Поїду на курси, – Іра відкинула голову назад і мрійливо прикрила очі. – У Конотопі курси повідкривали зараз. І навіть спеціальність дають – оператор електронно-обчислювальної машини. А я б скільки всього хотіла! Я як побачу ото по телевізору, так аж загораюсь: там скільки всього можна робити – і програми різні, графіки, таблиці, музика там, фільми, ігри…Як в Америці просто! – Іра замріяно зітхнула.

– Поїдеш, – кивнула Лара знов всміхнувшись, – в Конотоп або й… у Смоленськ. На курси.

І вона змовницьки підморгнула Антону.

– Ну че там? – виглянула з балкону Юля.

– Поставила на зарядку, – зітхнула Лариса.

– И че теперь?

– Подождем.

– Идите ко мне сюда, здесь закат такой обалденный!

Вони всі вчотирьох вийшли на балкон і стали милуватися м’якою осінньою загравою. Вона тліла над Смоленськом.

* * *

Зрештою, потеревенивши на балконі з півгодини, вони почули писк мобільного телефона на кухні. Лара одразу кинулась туди, було чутно, як вона бубонить там, але самих слів не розібрати. Вони втрьох тим часом ввалились до кімнати і примостились хто на диван, а хто коло столу.

Лара зайшла в кімнату, заклопотано озираючись.

– Че там? – спитала Юля.

– Сказал, что часа через два, не раньше, – вивела вона, потираючи чоло. – Где-нибудь в центре, он позвонит тогда.

– И че будем делать?

– Давайте прогуляемся! – струснувши певне заціпеніння, мовила Лара і розслаблено махнула рукою. – Я машину пока в гараж поставлю, сходим в парк, что ли? Там, кстати, сегодня какой-то обрыганский фестиваль – можем зайти.

– А назад в поселок на чем поедем? – ще спитала Юля.

– Игорь сказал, что на какой-то служебной подъедет. Там посмотрим, короче, – Лара махнула рукою.

– Не, ну а че делать? – Юля знизала плечима і зиркнула на Іру, тоді на Антона. – Идемте, проветримся?

На вулиці було ще світло і вельми тепло, заграва ще дотлівала на обрії ген за далеччю житлових масивів, і вони, підождавши, поки Лара зажене машину в гараж – той був неподалік – пошкандибали собі тихими дворами. Їм стрічались матері з дітьми у візочках, діти, що гралися на гойдалках та гірках, підлітки, пенсіонери. Прошвендяли вони досить довго, невимушено теревенячи та інколи знічев’я дуркуючи.

Добрівши до парку, вони взяли собі по морозиву та якось так раптово вирішили покататись на чортовому колесі – погода була чудова і обіцяла прекрасний огляд. Правда, всі знали, що Іра побоюється висоти, і двісті раз перепитали її, чи хоче вона лізти туди, чи обіжде внизу. Вона вперто кивала головою, отож і полізла в люльку зо всіма. Але десь на середині підйому почалося те, що й завше – вона поклала руки на поручень, на руки голову і заплющила очі, здригаючись од кожного поштовху люльки. Антон потроху кпинив над нею, між тим зацікавлено розглядаючи стіни Смоленського кремля вдалині – то були рештки чотирьохсотлітньої фортеці, майже повністю знищеної ще під час війни з Наполеоном. Нині вцілілі стіни та башти, як видно, потрошку відновлювали – то там то сям виднілись риштування, підпірки та подібне будівниче обладнання. З парку ж гучно гриміла якась музика – видно, з того фестивалю.

– О боже, о боже, о боже, ох!.. – одно зітхала Іра.

Лара обняла її за плечі і почала гладити.

– На чорта ти полізла? – зітхнув Антон, м’яко всміхаючись.

– Думала, не боятимусь! – одрізала Іра, не підводячи очей. – О боже… О боже…

– А чого ж боїшся тепер?

– О-ох!.. – тільки й видихнула Іра.

– Сиди уж, десантура! – вступилася за неї Лара. – Господи, ездила к нему в Прибалтику. В учебку, – мовила так наче до Юлі. – Это только кому рассказать! Во-первых – куда-то не туда приехали. Я так и не поняла… С Виталькой, ну ты помнишь, да? И вышли из поезда, а там какое-то село, черте-что – иначе и не скажешь! Домики какие-то, заборчики такие, штакетники, все одинаковое… И главное – они, видите ль, на русском не понимают, вот что!.. В магазин зашли – там какая-то дура молоденькая, плечами все пожимает, зашли какие-то старики, что-то по-своему переговариваются, на нас искоса поглядывают, ничего не отвечают или по-своему, односложно, хрен разберешь, короче. На улице нашли что-то вроде автобусной остановки, там