Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="sup">{295} й пальму-красуню прилігши,

Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню.

Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати,

Новонароджених — два божества — притуливши до лона.

Ось уже Лікії край, що Хімеру{296} зродив. Було літо.

/340/ Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня,

Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.

Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.

Раптом озерце в долині найнижчій вона випадково

Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові

Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.

Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,

Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.

Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:

„Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?

/350/ Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у власність

Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь.

Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці

Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати, —

Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,

Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.

Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,

Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!

Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть

Ручки свої!“ А малі й простягнули тоді рученята.

/360/ Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?

Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють,

А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде.

Мало того: почали всі гуртом каламутити воду —

З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,

Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.

Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних

Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно

Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,

„Вічно живіть, — їм веліла вона, — в тій воді каламутній“.

/370/ Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути

Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають,

То визирають з води, а то попливуть по поверхні.

Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну

Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором,

В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись,

Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою.

Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута.

Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки.

Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну;

/380/ Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий, —

Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають».

Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший

Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом

Став до змагання сатир{297} — і зазнав, переможений, кари.

«Що ж ти мене обдираєш із мене? — скричав. — О, якби-то

Флейти я зовсім не знав!» Але, поки він кається гірко,

Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла.

Ось він вже — рана одна, вже потоками крові стікає.

Видно й оголені м’язи на ньому. Нічим не прикриті

/390/ Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі

Можна було зрахувати й прозорі перетинки в грудях.

Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять

Села, й сатири-брати, й Олімп, що тоді вже був славний,

Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах

І густорунних овець, і рогаті стада випасали.

Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно

Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала.

Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір.

Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення,

/400/ В'ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.

Після таких от сумних оповідок недавню подію

Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми,

В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп{298} невтішно над нею,

Кажуть, ридав, — і на лівім плечі, коли в тузі великій

Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова.

Та від народження він не такий був: плече його ліве

Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою

Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали,

Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия,

/410/ Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову

Вклали туди — й нещодавно порубаний знову став цілим.

Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі,

Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви.

Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів{299} — Мікени,

І Калідон{300}, що тоді ще не був осоружний Діані:

Далі — Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний,

Патри й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони,

Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей{301} укріпився,

Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний,

/420/ З ними — ще й інші, які по той бік двобережного Істму.

Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни!

На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря,

Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні.

Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши,

Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив.

З ним поріднивсь Пандіон{302}, і багатством, і силою знаний,

І знаменитістю роду (виводив його від