Публій Овідій Назон - Метаморфози

їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,

До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі.

Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах,

Щільно грудьми до грудей, — як стріла, тятивою підбита,

Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила.

Зойкнули разом вони, й, од раптового болю скрутившись,

Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали,

Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши.

Глянув на те Алфенор і, до крові б’ючи себе в груди,

Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі —

/250/ Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць

Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.

Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені

Вирвавсь — і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.

Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон

Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,

Де починається литка і м’яко сплітаються жили.

Поки рукою добуть намагається згубне залізо,

Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір’я.

Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла

/260/ Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.

Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши

Руки до неба, — «Всевишні боги, о всі ви сукупно! —

Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати, —

Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,

Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною

Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.

Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання

Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане

Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика

/270/ Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?

Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди

Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.

Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,

Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,

Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість

Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав.

Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує

Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.

Врешті, озвалась, до неба здіймаючи руки зболілі:

/280/ «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!

Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,

Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,

Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!

Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми

Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!»

Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута,

Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:

В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли

Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.

/290/ Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала

Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому.

Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,

Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.

Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.

Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,

Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає.

Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало;

Сьома лишилась. Її прикриває собою Ніоба,

В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу

/300/ З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» —

Гине ж і ця, за котру вона просить так… Сіла самотня

Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя

Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,

Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі —

Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ.

Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого

Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,

Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,

Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.

/310/ Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній

І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає

Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.

Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки

Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають

Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила.

Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.

Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни

Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.

Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома,

/320/ Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,

Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу

Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати

Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,

Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,

Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім —

Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.

„Ласку яви свою!“ — мій супроводжувач пошепки мовив.

„Ласку яви!“ — зупинившись, і я за ним пошепки мовив.

„Чий він, — питаю, — з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,

/330/ Німф, які в водах живуть?“ — І таке розповів супровідник:

„Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.

Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина

Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку,

Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів.

Там, під Палладине дерево