Оксана Мрійченко - Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко

Глава 18. Влад

Минуло сім місяців

Влад покинув квіткову крамницю неподалік від центру Варшави і вийшов на вулицю, стискаючи в руках букет ніжно-фіолетових лілій. Лютий видався щедрим на сніг, загорнувши місто у святкове біле вбрання. Проте Варшава здавалася Владу найгарнішою восени, коли вулиці розфарбовувалися золотавими кольорами, які дуже пасували до кам’яних будівель в старовинному стилі. Зупинившись біля масивного сірого позашляховика, Влад поклав букет на заднє сидіння і сів за кермо. Після спортивної автівки водити такий громіздкий транспортний засіб було незвично. Влад сумував за своєю машиною, яка залишилася на парковці біля аеропорту в Борисполі. Але ще більше сумував за Лерою, яка теж залишилася в Україні. Вони не бачились вже два дні. І сьогодні буде третій, бо за планом повернення в Київ лише завтра.

Покинувши місто, Влад вивів автівку на трасу і додав швидкості. Хвилин через двадцять він зупинив позашляховик біля двоповерхового котеджу, оточеного кованою огорожею та засипаними снігом декоративними кущами. Влад забрав з машини квіти і рушив до будинку. У передпокої ніс одразу вловив знайомі з дитинства смачні аромати. Влад стягнув черевики та пальто, залишившись в темних джинсах і блакитній сорочці. А потім підхопив букет і поспішив у свою кімнату на другому поверсі. Взявши там подарунковий пакет, Влад знову зійшов вниз і рушив на кухню. Зупинившись на порозі кімнати, він посміхнувся. 

Біля плити стояла темноволоса жінка у халаті. Вона смажила на пательні млинці, які розповсюджували кухнею неймовірний аромат. Знявши останній млинець, жінка відставила пательню і помітила Влада. Її карі очі сповнилися теплом, а на вкритому тонкими зморшками обличчі з’явилася посмішка.

— З днем народження, бабусю! — Влад промовив це польською, підійшов до жінки і простягнув їй квіти та пакет. — Здоров’я міцного і здійснення мрій!

— Та які вже мрії в шістдесят п’ять? — засміялася жінка, нахиляючись над букетом. — Дякую! Мої улюблені лілії. Ти тому так рано у місто їздив?

— Брав твою машину, — Влад витягнув ключі та поклав їх на кухонний стіл.

— Кумедно, що ти її називаєш моєю. Водить її переважно Густав. Добре мати особистого водія, — жінка з цікавістю зазирнула в пакет. — А це що?

— Це тобі від нас з Лерою. Тепла жилетка з овчини, ручна робота.

— Дякую, — жінка посміхнулася, обіймаючи Влада. — Все ж таки даремно ти Леру з собою не привіз. Я б дуже хотіла з нею познайомитись. 

— Не хотів псувати свято. Ти ж знаєш, як мої батьки ставляться до Лери. 

— Якби ти погодився долучитися до сімейного бізнесу, все було б інакше.

— Ти теж проти мене? — Влад зітхнув. — А я думав, що підтримаєш.

— Я тебе підтримую. Хто допоміг вмовити Ярослава не відправляти тебе на навчання у Варшаву, а? Забув?

— Ні, не забув, — Влад посміхнувся. — Дякую, бабусю!

— Владе, я не маю нічого проти твоєї Лери. Але твоя ідея відмовитись від сімейного бізнесу мені вкрай не подобається. Твій дідусь започаткував цю мережу клінік у Польщі, батько розширив її в Україну. А ти хочеш піти в іншу сферу? Хто ж продовжить сімейну справу?

— Бабусю, це не моє. Я хочу СТО.

— Впертий ти. Весь в батька! — на обличчі жінки знову з’явилася посмішка, а її карі очі перемістилися на двері кухні. — Христино, доброго ранку!

Влад озирнувся і побачив матір в зеленому спортивному костюмі. Зиркнувши на сина, Христина підійшла до іменинниці, обійняла її та промовила польською: 

— Доброго ранку. З днем народження, Божено! Зичу всього найкращого!

— Дякую, люба! А Влад вже у місто з’їздити встиг, — Божена перевела погляд на онука. — Зараз будемо снідати. Ох, я така рада, що ми зібралися всі разом!

— Доброго ранку, — на кухні з’явився Ярослав в джинсах і світлій футболці, він підійшов до Божени та обійняв її. — З днем народження, мамо! А ти чому біля плити? У тебе ж свято сьогодні!

— Святковий обід в ресторані у нас о першій, — заперечила Божена. — А зараз ранок і ми можемо поснідати в родинному колі. Піду накрию стіл у вітальні.

Божена весело підморгнула сину і зникла в коридорі. Влад не мав жодного бажання розмовляти з батьками і теж повернув до дверей, збираючись йти.

— Як працюється на СТО, сину? — пролунав позаду холодний голос Ярослава.

— Чудово, — Влад розвернувся обличчям до батька. — Я багато чого навчився.

— А Лера? — поцікавилась Христина. — Ще не втекла від тебе?

— Лера теж знайшла підробіток. Пише реферати на замовлення.

— Яка ідилія! — примружився Ярослав. — Побачимо чи надовго.

Влад нічого не відповів і вийшов з кухні. Дуже захотілося зателефонувати Лері, почути її голос. Вчора ввечері дівчина чомусь не взяла слухавку. Влад телефонував о десятій і вирішив, що Лера просто заснула. Але зараз вже ранок і вона точно відповість.

Влад піднявся у свою кімнату і зачинив двері. А потім витягнув з кишені джинсів маленьку чорну коробочку і відкрив її, милуючись охайною каблучкою. Букет для бабусі став не єдиним приводом поїхати у Варшаву. Влад не сумнівався у своєму рішенні жодної секунди. Звісно, Лері ще треба довчитися, а йому — побудувати бізнес. І з народженням дітей доведеться почекати, але… Ніщо не заважає вже зараз поєднати з Лерою своє життя. Влад не міг дочекатися повернення в Україну. І дуже сподівався, що дівчина відповість згодою. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍