Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

російської республіки із Центральними державами. В цьому відношенні він був виразником позиції, яку займав цілий тодішній кубанський уряд. В питанні про майбутній державний уряд кубанський уряд займав виразну позицію федералізму». Лука Лаврентійович, за словами Галагана, сказав, що пропозиція його уряду про створення федерального уряду без більшовиків не є виключеною. Натомість «щодо можливості безпосереднього зв’язку Кубані з Україною в тій чи іншій формі Л. Л. Бич висловлювався дуже обережно».

Тими днями Галаган зустрівся в Краснодарі і з консулом США. Дипломат «переконував мене в необхідності продовжувати боротьбу з Центральними державами і не заключать із ними миру. З певністю він твердив, що Антанта переможе. Німці впадуть, — інформував Київ Микола Михайлович. — <...> Важно, аби хоч якийсь час існував український фронт та відтягав частину ворожого війська. <...> На Московщину він не покладав ніяких надій. Про це він висловився, що «Великороссия — это вечный голод, вечный бунт и вечный большевик». Він сподівався, що козаки й українці можуть створити поважну військову силу, яка б ще довго могла противитись силам Центральних держав, бо ці останні вже виснажені вій­ною. Заявляв, що коли б на Україні почалась наново творитись своя армія, то Америка їй та козакам достарчила б необхідну зброю. Зрештою висловився, що відновлення ладу й знищення большевизму мусить піти з півдня: з України, Дону та Кубані; тоді, мовляв, повстане демократична федерація, на зразок Північноамериканських держав».

Повернувшись до Києва, Галаган на засіданні ГС доповів про результати своєї подорожі: «Слухали мене (генеральні секретарі. — Д. Я.) мовчки і, здається мені, без особливого інтересу, бо ця справа в той час уже перестала бути актуальною, хоч минуло лише два тижні від того дня, коли нас посилали для переговорів на Кубань та Дон...».

Перед УЦР та ГС постали тим часом зовсім інші завдання: «треба було думати не про утворення федерального уряду разом з большевиками, а про організацію оборони своєї батьківщини перед большевицькою навалою... З другого боку, треба було зайняти певне становище в справі миру з Центральними державами»[41].

Слід особливо наголосити на тій обставині, що ці переговори однієї київської делегації відбувалися в той самий час, коли інша київська делегація вступила у Бресті в сепаратні перемовини з країнами Почвірного союзу щодо укладення мирної угоди.

Українські націонал-соціалісти як партнери Антанти

Тут не можна не сказати бодай декілька слів щодо «можливого» політичного та військового співробітництва УНР та країн Згоди.

Самоочевидними тут є дві обставини. Перша — ані Антанта як військово-політичний союз, ані її лідери — Франція й Велика Британія, ані Сполучені Штати ні за яких умов не пішли би на визнання самостійного статусу УНР.

По-перше, тому, що демократичні, правові держави принципово ставилися до взятих на себе міжнародних зобов’язань.

По-друге, тому, що сам факт проголошення УНР грав на руку їхнім супротивникам — Німеччині та Австро-Угорщині. Самоочевидна друга обставина — надзвичайно оптимістичне, якщо не сказати більше, ставлення принаймні деяких вітчизняних дослідників до можливостей військово-політичного співробітництва по лінії «Антанта—УНР». Дарма що таке співробітництво ніколи в реальності не вийшло за межі попередніх зондажів, які ні до чого нікого не зобов’язували, — попри це є спеціалісти, які вважають, що УНР стояла чи не за крок від того, щоб увійти до складу Антанти!

Ось характерний приклад — якщо судити за рівнем обґрунтування, ніби запозичений із оруеллівської «Ферми тварин», мешканців якого тамтешнє керівництво переконувало в тому, що «мир» — це «війна»: «Справжнім проривом у міжнародній політиці України стало підписання у грудні 1917 р. англо-французької конвенції щодо діяльності на Півдні Росії, яка започаткувала кроки до визнання України de facto незалежною державою — Французькою Республікою». Це стало наслідком прагнень «найтісніших контактів з українським проводом» з боку країн Антанти, які (прагнення) «стали особливо помітними <...> у політиці країн Антанти щодо можливості визнання УНР як самостійної держави».

Це, в свою чергу, було наслідком того, що країни Згоди влітку 1917 р., «усвідомлюючи слабкість уряду О. Керенського, всіляко намагалися забезпечити подальше ведення війни на Східному фронті. У реалізації їхніх планів першочергове місце відводилося Україні».

Результат цих прагнень європейських країн був таким: «однак перед загрозою більшовицької окупації і внутрішньої нестабільності провід Української Центральної Ради, незважаючи на зовнішньополітичні симпатії країн Антанти, змушений був шукати миру з Центральними державами. Негативне ставлення країн Антанти до переговорів у Бересті-Литовському відбилося врешті на їхній позиції до України як учасниці (так у тексті. — Д. Я.). Дипломатичні зносини з Альянтами були остаточно перервані після підписання Берестейського миру»[42]. І це ще поміркований висновок! Існують судження набагато радикальніші, як-от, наприклад: «<...> незважаючи на визнання Францією і Великобританією (виділено нами. — Д. Я.), український уряд розпочинає переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною про заключення сепаратного мирного договору <...>»[43].

Констатація

Кожен, хто уважно ознайомився з оприлюдненими документами УЦР, має право на власний висновок. Висновок, який за результатами місії пана Онацького зробила Вікторія Соловйова, такий: «Під час переговорного процесу уряд Південно-Східного союзу повністю відкинув можливість створення «однорідно-соціалістичного» загальноросійського федеративного уряду. Невдовзі участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському змусила лідерів Центральної Ради відкинути автономно-федеративну політику і перейти на ґрунт самостійності України»[44].

Висновок, на який має право і автор цих рядків, такий: усе голосіння провідників українського національно-соціалістичного руху було не чим іншим, як ідеологічним прикриттям цілеспрямованого, послідовного політичного курсу, курсу на руйнацію централізованої Російської держави, виведення її з війни, підписання сепаратного мирного договору з країнами Почвірного союзу. У цьому сенсі політичний провід УНР — поза його суб’єктивними прагненнями — був справжньою агентурою якщо не Німеччини, яка фінансувала та опікувалася ленінською зграєю, то Австро-Угорщини.

Українські Установчі збори як політична технологія

Найкращим свідченням реальних, а не декларованих цілей провідників націонал-соціалістичної України є історія зі спробою скликати так звані Українські Установчі збори з метою накинути рядно легальності на їх політичні прожекти.

Головне з них, невідоме (або майже невідоме) дослідникам, сучасники подій бачили цілком ясно. Ось лише один приклад: австро-угорська армія та українське січове стрілецтво, як її складова частина «мали відвоювати нас, «Велику Україну», та разом з Галичиною утворити Українську державу. Щоправда, то мало бути королівство, а на чолі мав стояти Вільгельм Габсбург, онук Франца-Йосифа, імператора австрійського. <...> Ми жили вістками, що приходили через кордон (російсько-австро-угорський. — Д. Я.) до нас»[45].

Січові стрільці, військовослужбовці австро-угорської армії. Джерело: https://kozaku.in.ua

Якщо всіх попередніх свідчень, які підтверджують такий висновок, замало, то ось ще одне: «...серед переважної більшості членів українських фракцій соціал-демократів і соціал-революціонерів доволі міцно закріпилась була ще одна ілюзія, а саме та, що новонароджена Українська Народна Республіка (яка не була ані суб’єктом, ані об’єктом міжнародного права. — Д. Я.) своєю ініціативою у справі мирних переговорів