Марісса Вольф - Син маминої подруги, Марісса Вольф

32

Миколай

 

Я різко увірвався в квартиру Машки, з боку явно нагадуючи торнадо. Очікувано її тут не було. Я присів на диван, обхопив голову руками. Де ж вона ще може бути, якщо додому не поверталася? На дворі зараз ранній ранок. І додзвонитися їй не можна - вона так і не включила телефон. Може, вона повернулася до батьків?

Я надовго задумався, крутячи в руках телефон. Мені б не хотілося зараз робити необдуманих вчинків, але я дуже за неї переживав. Прекрасно розумів (вірніше намагався), що вона зараз повинна відчувати. Вона мене ніколи не пробачить. Я б себе сам ніколи не пробачив в такій ситуації.

Але зараз найголовніше - знайти Машку і подивитися їй в очі. А далі - будь що буде.

Я зітхнув і набрав маму.

- Привіт, мамуля. Вибач, що я так рано (на годиннику було трохи більше половини шостого *). Мені потрібна твоя допомога, - деякий час я мовчав, мама теж мовчала. - Дізнайся, будь ласка, у тітки Віти немає у неї зараз Машки.

- Скривдив її, засранець? - м'яко запитала мама.

- Так. Ні. Взагалі так. Але ... Там все складно. Я б хотів з нею поспілкуватися, але вона зі мною розмовляти не буде. В даний момент я б просто хотів дізнатися, що з нею все в порядку. Будь ласка.

- Миколо, дай відповідь мені на одне питання: у вас з нею все серйозно? - після невеликої паузи запитала мама.

- Було. Більш ніж. А зараз думаю, що вже ні, - мені навіть не хотілося б вимовляти таких слів вголос.

- Бовдур ти, Миколо, - тільки й сказала моя мати. - Почекай, я зараз тобі передзвоню.

Час очікування тягся критично повільно. Секунди ніби капали застигаючими тягучими каучуковими краплями. Я метався по квартирі, як тигр, замкнений у клітці. Не знав, чим би себе зайняти. Постійно крутив телефон. Пару раз упустив його. Потім поклав на стіл - розіб'ю ще під три чорти і залишуся зовсім без новин.

Нарешті хвилин через двадцять подзвонила мама.

- Що тобі сказати, Миколо, - почала було мама, але я тут же її перебив.

- З нею все в порядку??? - хвилювання в голосі відчувалося, напевно, навіть на небесах.

- Так. І вона, судячи з усього, ще закордоном. Роумінг видав, - в голосі мами відчувалася посмішка. - Дай їй час. Ти ж знаєш, що вона вміє відходити.

Я-то знав. Але точно не в цей раз. Це я теж знав дуже добре.

- Я тебе зрозумів, - і продовжив, - спасибі тобі величезне. Вірніше, вам обом спасибі.

Поклав трубку і ліг на диван. Просто дивився незрячим поглядом у стелю. Скільки часу я був відсутній в цій реальності, не знаю, але зі стану анабіозу мене вивів дзвінок.

Я схопив телефон з надією. І відразу трохи знітився. Дзвонив тато.

- Миколо, привіт! Дуже треба, щоб ти приїхав. Прямо зараз. Мама з тіткою Вітою потрапили в аварію. Зараз з ними вже все в порядку. Але вони в лікарні. Загалом чекаю якомога швидше.

 

Давно я так не ганяв. Благо, особиста машинка дозволяла. Їхав, звичайно, без водія. Я не брав з собою речей, тільки документи. І ще у внутрішній кишені лежало Машкіна обручка. Але про це думати я не хотів. Я не зупинявся ні на секунду. Все інше може почекати. Долетів за 3,5 години. Мені пощастило, що на шляху не зустрілося ніяких перешкод у вигляді пробок або даішників.

Я влетів в лікарню буквально по інерцієї. На вході мене зустріли тато з дядьком Андрієм. Накинули халат, проводили до якоїсь палати на другому поверсі. Папа відкрив двері, пропускаючи вперед.

Я озирнувся. Всі ліжка були порожніми. Тільки біля вікна стояла якась дівчина, прихована шторами. Щось клацнуло - двері замкнули зовні. Дівчина різко обернулася. Це була Машка.

- Думаю, вам треба поговорити, - зі сміхом пролунав через двері голос тітки Віти.

- Гарячі ви наші голови, - голосно мама вторила їй. - Все, ми пішли, за годинку повернемося.

- Дітки, якщо що, там є ліжка, - ніби ненароком зауважив дядько Андрій.

- Ага, і камер немає, - розреготався тато.

Потім почулися кроки, що віддалялися.

Я повернувся до Машки. Повільно наблизився до неї на пару кроків. Вона не зробила жодного руху. Тільки дивилася на мене широко відкритими очима. Я дійшов до середини кімнати.

- Маша, тобі потрібно подивитися це, - сказав і поклав телефон на одне з ліжок.

- Ти знущаєшся? Що я там не бачила, Круглов? - зі злістю в голосі сказала Машка.

- Цього ти точно не бачила, - відповів я і відійшов на кілька кроків назад, даючи їй особистий простір.

Вона з небажанням підійшла до телефону. Видно було, що роздумує, чи варто їй взагалі щось робити. Потім кинула погляд на екран.

- Я не буду це дивитися, Круглов, - відвернулася до вікна.

- Тобі абсолютно точно потрібно це подивитися, - я натиснув на екран і запустив відео.

 

- Так, я тобі стопудово кажу, він буде тут за півгодини. Я дізналася про це, - сказала напівгола дівчина за одним зі столиків.

- Добре. Якщо що, я підстрахую, - відповів їй темноволосий хлопець.

Машка стояла полубоком і косилася поглядом на екран.

- Ось вони вже йдуть, - махнула руками дівчина.

У кафе зайшли ми з Ешлі. Сіли за столиком, обідали, розмовляли. Потім Ешлі пішла, оскільки її робочий обід закінчився. Я замовив каву. Парочка за сусіднім столом весь час цілувалася. Потім мені подзвонили, і я відійшов від столу. Напівгола дівчина зі швидкістю гепарда виявилася у мого столу і щось капала мені в каву. Потім так само швидко пішла.

Я повернувся, допив свою каву. І більше вже нікуди не міг піти.

Пам'ятаю, як в той момент у мене все попливло перед очима, і я ніби втратив свідомість.

Дівчина влізла мені на руки і крутилася там якийсь час. Вдавала, що цілувала (це було прекрасно видно збоку - з камери кафе). Ззаду її знімав на телефон все той же хлопець. Потім вона повернулася в камеру і сказала:

- Все досить. Піде і так. Пішли.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍