Пол Стюарт - У нетрях темнолісу

як уперше почув ваш поклик. Вас тоді палило якесь нестримне бажання, у вас вирувала порожнеча, і ви прагнули її чимось заповнити. А я можу вам допомогти. Я можу стати вашим напутником. Чи не цього ви хочете, га, паничу Живчику? Адже ви прагнете знань. Ви хочете осягнути світ. Ось чому ви збочили зі стежки.

— Так, — озвався, мов крізь сон, Живчик. — Ось чому я зійшов зі стежки.

— Темноліс не для вас, — провадив темнолесник ласкавим переконливим тоном. — Хіба це ваша доля — горнутися до інших зі страху, ховатися по кутках, боятися всього на світі, коли ти поза домом?

Ви — такі, як я! Ви — шукач пригод, мандрівник, дослідник. Підслухувач! — його голос став тихим, довірливим. — Ви теж могли би стати темнолесником, паничу Живчику. Я можу стати вашим навчителем. Дайте мені руку, і тоді ви побачите.

Живчик ступив крок уперед. Аж тут шпигнуло у викрученій нозі. Темнолесник, і досі завислий у повітрі над порожнечею, затремтів. Обличчя чудовиська скривилося від болю. У кутиках жовтих очей виступили сльози.

— Подумайте, яке у вас було життя! Весь час бути насторожі. Вічно боятися небезпек. Усякчас труситися від страху. Але, паничу Живчику, можна ж і помінятися ролями. Досить подати мені свою руку.

Живчик зніяковіло переступав з ноги на ногу. Почувся гуркіт і звук падіння, начебто від скелі відірвалася брила і загула у прірву.

— А я теж виглядатиму, як ти?

Темнолесник закинув голову назад і зайшовся лиховісним сміхом.

— Чи ж ви вже забули, юний марнославцю? — сказав він. — Ви зможете виглядати, як вам заманеться. Могутнім войовником, вродливим принцом… Як тільки забажаєте. Уявіть собі, паничу Живчику, — розпинався перед хлопцем темнолесник. — Ви зможете бути гобліном або печерником, — і поки він це говорив, перед Живчиковими очима зайшла ціла низка змін — обличчя, знайомі йому аж надто добре, замиготіли, як у калейдоскопі.

Промайнув і той гоблін, що показав йому вихід із колонії,

і плескатоголовий, що допоміг хлопцеві вибратися з болота,

і печерник, що спинив Маг і показав йому шлях до повітряних шахт.

— А як вам отаке? — промуркотів темнолесник. І перед Живчиком зринуло червонолице створіння з розчухраним чубом. — Чи я не чув ваших думок про те, як гарно було б лишитися жити з живолупами? — підлещувався він.

— Чи, може, ви воліли б стати блукай-бурмилом? — запитав він, знову змінюючи свій лик. — Великий, могутній — хто захоче з ним зачіпатися? — темнолесник огидно захихотів. — Ну, крім чав-чавів хіба що.

Живчик здригнувся. Оця летюча істота знала геть усе. Геть чисто все.

— Знайшов! — закричав темнолесник, перетворюючись на приземкувате буре створіння із зав’язаним у вузлики волоссям та м’ясистим носом.

— Лісовий троль. Ви могли б вернутися додому. Могли б знайти місце серед них. Хіба не цього вам хотілося весь час?

Живчик несамохіть кивнув головою.

— Ви можете стати ким завгодно, паничу Живчику, — провадив темнолесник, набуваючи свого початкового вигляду. — Ким захочете. Ви зможете побувати скрізь, де захочете, робити все, що вам забагнеться. Лишень візьміть мене за руку — і це все стане вашим.

Живчик ковтнув клубок у горлі. Його серце, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Якщо темнолесник каже правду, він більше не почуватиметься зайвим.

— Подумайте, що ви зможете тоді побачити, — улесливо муркотів темнолесник. — Подумайте, в яких місцях зможете побувати, змінюючи свою подобу, з’являючись таким, як інші хотітимуть вас бачити; ніколи нічого не боючись, підслуховуючи по кутках, ви будете завжди на крок попереду. Подумайте, якою силою ви володітимете!

Живчик не зводив очей із простягнутої руки. Він стояв уже на самому краєчку виступу. Поволеньки, тручись об шорстке хутро волорогової накидки, його рука потяглася вперед.

— Ну ж бо! — підбадьорював хлопця темнолесник, голос його став медовим. — Ступіть крок. Випростайте свою руку, торкніться мене. Ви ж бо знаєте, що хочете цього.

Проте Живчик не поспішав. Неправда, що всі його пригоди в Темнолісі були тільки прикрі. Наприклад, блукай-бурмило порятував йому життя. Те саме можна сказати і про живолупів. Урешті-решт, хто, як не вони, подарували йому одежину, яка стала кривавникові поперек горлянки, яка і зараз їжачилась на ньому? Він подумав про своє селище та Спелду, свою дорогеньку матусю, яка все життя любила його як рідного. У його очах заблищали сльози.

Ні, якщо він пристане на спокусливу темнолесникову пропозицію, все одно йому по-справжньому до них не повернутися. Байдуже, на кого я буду схожий, думав Живчик. А ким він тим часом стане? Тим, кого всі лісові тролі бояться найбільше. Темнолесником. Ні! На це погоджуватись не можна. Тоді йому вже запевне ніколи у світі не повернутися. Ніколи. Він стане самітником, відлюдьком, одиноким як палець.

— Саме страх не дає нам жити так, як хочеться нам самим, — вирік темнолесник, прочитавши його думки. — Ходіть зі мною, і більше ніколи нічого не боятиметесь. Візьміть мою руку, і ви це зрозумієте. Довіртесь мені, паничу Живчику.

Хлопець вагався. Чи це й справді той самий жахливий монстр, якого панічно боялися всі лісові мешканці?

— Невже я вас так розчарував? — тихо запитав темнолесник. Живчик у задумі похитав головою.

— До того ж, — додало чудовисько, немовби спохопившись, — мені здавалося, ніби вам і справді кортіло побачити те, що криється за Темнолісом.

За Темнолісом! Ці слова задзвеніли у Живчика в голові. За Темнолісом! Живчик простяг руку. Підняв ногу над краєм.

Темнолесник